Розділ 16. Моя улюблена робота

Вета знову приревнувала. Обзивала, кричала. Я все частіше думав про те, щоб її покинути.

- Де ти був? Не бреши! З тією хвойдою гуляв? Живеш на всьому готовому! Я тебе підібрала голого й босого, страшно сказати де – на смітнику! Пам’ятаєш? Уже забув? Куди поділась твоя елементарна вдячність? Щеняча відданість! Поганий хлопчик! Мій хлопчик! Усе мені відпрацюєш.

А потім, дивлячись на себе в дзеркало:

- Я викликаю у тебе огиду?

- Ні.

- Все більше і більше зморщок. Ці «мішки» під очима, ця жовта і морхла шкіра… Михасику, скажи, що ти мене любиш!

- Звісно, я кохаю тебе, моє щире сонце, - я вмів до неї леститись.

- Ти, безумовно, найгірший мій коханець.

Ось такі емоційні гойдалки, іноді по десять разів на день!

І незабаром:

- Нарешті знайшла тобі роботу.

«Роботою» виявилась Вона. Дивне створіння, мов, і не з цього світу.

У неї було тонке красиве обличчя і довге волосся, заплетене у французьку косу. А ще лукава посмішка і глибокі очі.

Таких як вона не буває, таких як вона, вже не буде. Зі мною зрослась ця думка, як тільки я її побачив. Ім’я символічне – Віра. Віра у що? У те, що зможу на деякий час забути хто я? Бути корисним, а не лише банально паразитувати. Віра у те, що мене осяяв промінчик світла і ноша, яку несу на собі, завдяки їй – радісна ноша. І я не відчуватиму більше пекучого сорому, раз за разом поглинаючи чужі життя, нещадно відбираючи місяці, а то й роки. Я не почуватимусь більше брудним і… занапащеним. Я не почуватимусь проклятим.

Нова клієнтка, можливо, мій новий реципієнт, навідалась наступного тижня. На той момент їй було двадцять чотири і вона випромінювала якусь болючу незламність, бадьорість, життя. Я не міг повірити в те, що вона хвора. Кровопивці обов’язково морально зламані і слабкі духом. Більше нагадують тіней, аніж людей. Як же квітуча Віра могла бути хворою?

- Мій донор… стався нещасний випадок, – сухо повідомила дівчина.

- Як жаль, – почала свою пісню Вета. –  Вам розповісти, як усе це буде відбуватись?

- Так, якщо можна.

- А чому ж не можна? Прийоми ведуться таким чином: ви інформуєте мене, як мінімум, за два тижні. Для вас я готую донора. Погодьтеся, якість крові повинна бути на високому рівні.

- А ціна?

Називає ціну.

- Не надто висока? – улесливо перепитує моя «роботодавця».

- Авжеж, ні.

Від нашої нової клієнтки віяло стриманим, але  стабільним благополуччям. Селевета, як завжди, не прогадала.

Закричала на всю кімнату. Голосно й дзвінко.

- Михайле! Михась! Хочу вас познайомити. Напевно, знову читає. Іди-но сюди, скільки можна сидіти над тою книжкою?!