Розділ 15. Діряве сито

Холодні стіни інтернату були пофарбовані у блакитний колір. Я полюбляв дивитись у вікно. Немов виривався із цих стін, втікав від колючих поглядів наставників та своїх однолітків.

- Ось де сховався цей вилупок

Їх було троє. Найгірший – Сашко, саме він завідував шайкою.

- На підвіконні сидіти не можна. Злазь.

Я послухався. Буде ще гірше, якщо я … Перший удар припав на вилицю, потім живіт, потім … я перестав їх розрізняти. Вони просто товкли мене ногами. А гадюка-Сашко шелестів над вухом:

- Якщо ще хоч раз… хоч раз це повториться… я вб’ю тебе, вилупок. 

Його огортав сіруватий димок – з голови до ніг. Я розрізняв їх по консистенції – ті, що були щільніші мені подобались найбільше. Димок Сашка добряче втратив у тонах, якось зблід, потоншав. Гарно ж я його вчора…

Дні минали за днями. Книжки були для мене єдиною відрадою, а більше ніщо не мало значення. Інколи я хворів, інколи хворіли інші діти. Спершу – я, потім – вони. Ніхто не помічав у цьому закономірності, окрім Сашка і його шайки. Ну й добре, я потихеньку виживав і заздрив білою заздрістю тим, хто незабаром покине цю осоружну в’язницю.

А потім я, випадково, підслухав одну розмову. Троє підлітків зібрались тікати і я попросився з ними.

Майже рік поневірянь і голоду, життя в підвалах і картонних коробках, згадувати зовсім не хочеться. Так, без їжі можна запросто померти, але без прани теж (щоправда, я тоді не знав про те, що енергія, яку я краду в інших називається прана. Мене просвітила Селевета).

Їй було сорок, а мені п'ятнадцять і я втрапив в її поле зору чисто випадково. Я вирішив «вкрасти» у неї життя. Я не розгледів, вірніше, надто пізно побачив, що за зовнішньою респектабельністю і за гордовитою поважністю притаїлося… діряве сито. Енергія покидала її смертне тіло нерівномірними, але такими відчутними поштовхами. Спалахами. І там де було світло, з’являвся тягучий безмежний морок.

Але не тільки я її помітив. Вона теж мене зачепила своїм природнім гострим «сканером». Напевно, ми з Ветою були майже ідентичними копіями. Ми дивились одне на одного, як у дзеркало і бачили в тому дзеркалі скалічених і неповноцінних недо людей недо монстрів. От тільки вона була сонячним вампіром (агресивним), а я місячним (спокійно-виваженим, але у рази не безпечнішим, бо міг «захопитись» і наробити своєму донору непоправного лиха).

Вона навчила мене всьому, що я знаю. Навчила «полювати» з розумом. Завжди обирати найсоковитіших жертв. Навчила консервувати отриману енергію. Навчила «пити» прану маленькими ковточками, насолоджуючись кожною миттю (немов вбираючи при цьому душу). Але вона не навчила мене бути з того щасливим. Підступна. Ревнива. Ми жили з нею так, наче кожен день міг виявитися останнім. Кохалися з нею, наче дикі звірі, але не могли любити. Не вміли. Та, мабуть, й не хотіли.

Вета ніде й ніколи не працювала, але в її гаманці завжди водилися гроші.

- Я маю ремесло, - просвітила.

 А потім, коли побачила, як витягнулося моє обличчя:

 – Ні, дурнику, не те, що ти подумав. Бог давно від нас відвернувся, але наш стан має одну прекрасну особливість.

- Яку ж?

- Ох, важко пояснити, але існують ще одні тварюки. Дечим схожі на нас, але ще більш залежні від оточуючого світу. Я називаю їх просто кровопивцями.

Здивовано витріщаюсь на неї.

- Жартуєш?

Дивиться сумно. Димить запалена сигаретка.

- Якби ж то.