Розділ 14. Харків сльозам не вірить

Моє дитинство було коротким, тяжким і сповненим всіляких неоднозначностей. Занадто рано довелося подорослішати. Занадто рано зрозуміти, що підтримки чекати ні від кого. Мама завжди була глибоко в собі. В своїх проблемах, почуттях, кавалерах, депресіях і запоях… Я щиро раділа, коли в холодильнику знаходила якусь їжу. Раділа нестримно, коли умудрялася залишатися невидимкою-замухришкою, проте не завжди це виходило. Ох, далеко не завжди. Але не треба мене жаліти. Бог, а, може, і Сатана врятував і помилував, від такої зарази як зґвалтування. Для Таї Козицької, незважаючи на всі її таргани і недоліки, це було неприпустимо. Усіх таких педофілів і збоченців, вона без жалю й каяття посилала подалі та ще й грозила поліцією. Здавалось, мені нічого не загрожує. Просто потрібно якось дотягнути до свого повноліття. Закінчити школу. Не з медаллю, але хоча б без шестірок. Обрати пристойну професію. Не актриси і не гардеробниці. І не хвойди. Наврядче, хтось буде мною пишатися, але я хоча б відчую себе Людиною. Матиму якісь мрії і сподівання. Рухатимусь в обраному напрямку. Маленькими, несміливими кроками, досягатиму бажаної мети. І одного разу прокинусь і зрозумію, що все було не дарма. Як у тому старому дурнуватому фільмі, який, здається, називається «Москва сльозам не вірить». Харків теж не дуже вірить, але кого це хвилює? Ще у мене була чудова мрія налагодити відносини зі своїми дідусем і бабусею. Купити одного дня квиток на автобус «Харків-Гадяч» і, стискаючи його в своїх маленьких долонях, сподіватись на краще. Нехай це не буде теплий прийом. Нехай прохолодний. Нехай вони зустрінуть мене з пересторогою, але в моєму наплічнику буде мамина фотокартка, а в голові мої спогади. І її прізвище. Їхнє прізвище.

 Скажу їм бадьоро і радісно:

- Доброго дня. Мене звати Ольга Козицька. Я – ваша внучка. Нарешті ми зустрілися. Мені від вас нічого не треба. Я не проситиму грошей. Я не залишусь навіть на ночівлю, якщо ви цього не забажаєте, просто… я хочу відчути, як це… мати когось такого, хто про мене турбується. Мати когось такого, хто про мене, хоч іноді, думає.

Ще я часто розмірковувала про свого батька. Я ніколи не розпитувала в мами про нього. Чесно кажучи, відчувала якийсь панічний страх. Знала, що вони з мамою з одного містечка. Провінційного містечка, де усі один одного знають, де усі один одному добрі знайомі і приятелі, а ще завбачливі сусіди. Та й бабуся з дідусем повинні б його знати, вірно? Цікаво, який він? Мамин ровесник? Трохи старший? Можливо, на момент мого народження, йому було уже за сорок? Я точно знала, що в нього темне волосся і карі очі. Такі, як у мене. Я, часом, дивилась на свою маму і розуміла, що нічого від неї не взяла і не запозичила. Усе було від нього. Від загадкового, цинічного і безжального незнайомця. Явно не хорошої людини. Хіба від хороших тікають? І чому я повинна його шукати? А якщо він вже вмер? А якщо він потворний? А якщо він злий і потворний? А, може, він навіть не підозрює про моє існування? А, раптом, він знає про моє існування і дистанційно і палко ненавидить мене від самого мого дня народження? Робить ті кляті ляльки вуду і на дозвіллі, планомірно, явно насолоджуючись кожним моментом, втикає в них голки. Знаю, звучить абсурдно, але я нічого іншого придумати не можу.

Я – хвора. Я – проклята. Я - божевільна. Я – божевільно-проклята.

Усі мої мрії і сподівання повільно розлітаються на криваві неоднорідні шматки. До біса усі ці рожеві мрії! Здається, банально не доживу до свого повноліття!