Розділ 12. Вийти на полювання

Мені набридло. А, може, я сам собі набрид – до блювоти, до гіркотиння.

Близько десятої вибираюсь на полювання (о, бейбі, не слід мене романтизувати). Маю відштовхуючий і занехаяний вигляд, хоча перед сею вилазкою поголився і нібито вбрався у непогане шмаття, але чи вдалось мені приховати хоча би маленьку частину свого гнилого нутра?

Я все ще бачу себе (до біса дивного мужика) у дзеркалі заднього виду.

Я розкладаюсь зсередини (ніскілечки не претендую на славу Доріана Грея). У мене нема чарівного, чи то пак проклятого портрета. У мене немає великих зубів, червоних очей, гострих пазурів. Якось обходжусь без зайвих, переоцінених верескливими підлітками атрибутів. Я убиваю силою думки. Уявляєте? Ні? Ласкаво прошу у світ енергетичного вампіра!

Дощ ллє, як із відра. Забита фраза, може, навіть прибита від частого і бездумного вжитку, але нічого розумнішого придумати не можу. Дощ справді ллє. А вона мерзне на автобусній зупинці. Хочу стати її спасителем. Всього лиш на мить. Що ти тут робиш? Шукаєш пригод на свою пружну дупку? Раптом трапиться Хтось  Ненормальний і це стане твоїм Початком-Кінцем?

- Підвезти?

Радісно заскакуєш в машину. Мало не скавчиш від задоволення. Ти настільки мені вдячна. Безмірно. Я вмикаю піч. Я турбуюсь про свою маленьку і, чого вже там приховувати, тупеньку жертву.

- Десь навчаєшся?

- Ага.

Дзяволиш про друзів, універ, про хлопця, який підло тебе зрадив з подругою… Господи, невже усі оригінальні сюжети не просто обірвались - закінчились, а нагло переспівуються трильйони і трильйони разів, гублячи щоразу барви, і зміст, і суть? Стираючись до не впізнавання гумкою. Нема нічого свіжого під сонцем і небом. Під Венерою і Марсом. Вони блищать собі й блищать. Я би показав тобі де, у якому куточку безкрайнього неба, але ж… Бог на повну відкрутив кран.

- А вас як звуть?

- Михайло.

- М-м-м…

- Що?

- Прикольно. А мене…

Називає своє ім’я.

- Куди ми заїхали?

А потім:

 - Ви везете мене в гуртожиток?

Трохи напружується. Придивляється до мене пильніше.

- Що з вами? Ви хворий?

- Певною мірою, але існує легенда. Казочка про те, як можна це виправити.

- Справді? І як?

- Я маю пожертвувати своїм життям, врятувавши когось. Тоді коло кармічних зв’язків розірветься і… Тобі не цікаво?

- Дуже цікаво, але… відвезіть мене додому. Вже пізно, - додає опісля.

Занадто пізно ти відчула загрозу, бо ми вже майже виїхали за межі цього клятого гомінкого ненажерливого міста. Я теж сьогодні ненажерливий, але сьогодні тобі пощастило.

Таки пощастило. На мене чекає жертва.