Розділ 11. Список контактів

Чекаю. Гудки. Нарешті, на тридцять четвертій секунді, мляве:

- Алло.

- Світланко, привіт!

- Привіт, Білінський. Чим зобов’язана?

Цю пані потрібно звабити?

- Є настрій і є вино.

- Немає настрою. Вже третій тиждень. І не буде.

Категорично як! Чергові торги?

- Як зробити так, щоб настрій з’явився? – вже майже втрачаю терпець, але голос лишаться спокійним бо, дідько, вона така соковита!

- Не приходити! Не з’являтися! Не дзвонити!

І все ж «висить» на лінії, чомусь не кидає бісову слухавку…

- Яка ж ти сьогодні грізна і неприступна! Невже не можна нічого вдіяти? Ти ж знаєш, що я не жадібний.

Знов пауза. Її переривчасте дихання. Я уявляю гладеньке чорне волосся, яке розсипається по оголеній спині… розправлений метал.

І таке жалібне-жалібне:

- Я боюся. Не треба. Не приходь.

Відключилася стерва! Не біда – набираю наступну.

Але Анжела наїжджає без передмов:

- Я до тебе дзвонила.

- Коли? Вибач. Мабуть, я був на роботі.

- Я потрапила в лікарню.

- Ого!

- Це вже ні в які ворота не лізе. Це вже не смішно.

- Чим я можу допомогти?

- Ну, окрім того, що ти просто зобов’язаний оплатити моє недешеве лікування в стаціонарі… що ти зі мною зробив?

- Не розумію, про що ти. Температуриш? Головний біль?

- Ти – мій головний біль, виродку, ти. І я з тобою ще поквитаюсь. Я цього так просто не залишу. У мене зв’язки, я тебе з під землі дістану і…

Тепер вже відключаюсь я, а заодно блокую її номер. Надумала мене дістати? Кишка тонка. Притягти до якоїсь відповідальності? Виманити більше бабла? Не на того напала, розмальована фіфочко! Я тобі не за те платив, щоб ти розпускала свого брудного язика. Я тебе купляв, як найостанніший ширпотреб, і використовував так, як хотів. Серйозно, я мав попереджати про можливі наслідки, коли ти плавилась від шелесту купюр, мерзенна хвойдо?

Іду заварювати міцну каву, щоб трохи опанувати себе і вгамувати тремор. Дуже скоро сюди приповзе Селевета і до того часу треба вирішити цю нагальну проблему. Не відловлювати ж когось на вулиці, чесне слово?!

Ще кілька «робочих» номерів відповідають тишею. Як не щастить, так не щастить. Врешті-решт набираю «екстрену допомогу».

- Людмило Сергіївно, це я. Впізнали?

- О, любчику, як же вас не впізнати? Улюблений наш клієнт. Як у вас справи, мій хороший?

- Потихеньку, потихеньку. А у вас?

- Дякую, що спитали. Крутимось потроху, тримаємось на плаву. Ох, нелегкий зараз час, усім треба «башляти». Але кому я це розповідаю? У вас, здається, теж є власний бізнес?

- Так, невеличкий. Нічого особливого.

- О, надмірна скромність лише прикрашає справжнього чоловіка. Так набридли, так заколібали ці випендрьожники. Стільки від них мороки! Голова кругом!

- Людмило Сергіївно, може, ближче до суті? – обриваю цей наш наскрізь фальшивий обмін люб’язностями. – Є щось таке, що мені до вподоби?

- Так, звісно. Вам, як завжди? На виїзд?