Розділ 9. Я покладу в труну

Спустились в метро, чекаємо потяг. Думки про втечу знову почали колупати захмелілий мозок, але Альфа, мов кліщ, вчепився в рукав мого поношеного пальто й не відпускав, пильно стеріг свою дорогоцінну здобич. Мабуть, якби таки зробила спробу вирватись, зосталася б без правої руки. Кричати? Хто прийде на допомогу? Прищавий підліток, який втикає в свій смартфон? Жіноча особа невизначеного віку? Втомлений, набурмосений пенсіонер? Сама ж я так дебело «провтикала»: могла озватися до поліцейського, подати якийсь знак, перш ніж ми спустимося на ескалаторі в цей… якщо не останній, то передостанній мій путь.

З ким прощатися? З ким насправді потрібно було попрощатися? Я так багато про це думала, аналізувала, розглядала різні найбільш песимістичні варіанти. Я думала, що готова померти хоч завтра. Що таке, власне, смерть? Можливо, трохи конвульсій, перш ніж серце остаточно зупиниться. Трохи зосередженого, імпульсивного страху… все таки це нова надзвичайна подорож, це паралізуюча і водночас чаруюча невідомість. І холод, мабуть, це холод, Усі сніги, усі крижинки, увесь лід. Моє задубіле тіло, мамина істерика. Мамина байдужість. Мамин спокій. Мамина радість. Її чорний безглуздий костюм. Довгоочікуваний похорон. Що покладуть мені в труну? Мою пандочку, мою м’яку іграшку? Мій новенький айфон (я так довго і вперто на нього «пахала», відмовляючи собі буквально в усьому). Мої мрії. Мого Білінського. Саме його я найдужче хочу собі в труну. Але я не хочу, щоб моє тіло при цьому було пошматоване шакалами.

Заходимо в вагон, розміщуємось в просторі. Я чую їхні голоси, їхній дурнуватий бридкий сміх, проте уже не реагую. Несподівано, план порятунку чітко вимальовується в моїй голові за якісь нікчемні лічені секунди і цей план до смішного простий. Мені ніхто не заподіє шкоди. Ніхто. Окрім мене самої.

І знов Михась. Наш останній діалог. Невже це все було сьогодні? Я знову згадую його руки. Його профіль. Усі ті безкінечні години, коли я чатувала біля його під’їзду, заглядаючи в сліпі вікна і тикаючись, мов сліпе кошеня, в його кілометрові стіни. Бар’єри, через які неможливо пролізти, проникнути, просочитись. Бісові китайські стіни. Я згадую той погляд і млію. Я мілію. Мене негайно потрібно наповнити по вінця, інакше я за себе не ручаюсь. Бо дощ, і сніг, і холод зробили свою чорну справу. Вони мене роз’їли. Корозія. Байдужість.

Якщо хтось покладе в труну хоча б краплину його крові, цікаво,  оживу, воскресну?

Чиїсь голоси таки хрипнуть, а світ звужується до кількох темних цяток. Я сповзаю все глибше і не знаю куди… На підлогу? В свою особисту нірвану?

- Викликайте швидку!

Панічні нотки.

- Розступіться. Дайте пройти!

Жіночий вереск?

- Обережно. Не чіпайте руками.

- Треба зупинити кровотечу.

- Господи!

- Що з нею сталось?

- Несіть сюди аптечку!

- У когось є паперові полотенця?!