Розділ 8. Зовнішність буває оманливою

Майже не зімкнув очей. Гнів буквально забивав мені памороки. До цього дня не розумів на що здатен п’ятнадцятирічний підліток, якщо його загнати в глухий кут, перекрити всі виходи, напоїти відбірним відчаєм, змішаним із жахом… Не розумів. Невже забув? Усе те співчуття, яке з’явилось невідомо звідки, наразі, пригнічене і одиноке, тихенько так пошелестіло додому, попередньо придбавши квиток в один напрямок.

Оля перейшла всі можливі межі. Перетнула кордони. Забрела за червоні лінії. Книжка. Що потім? Цукерки, настільні ігри? А, може, вона здуру повідає свою жалісливу і неправдоподібну історію моїй доньці? Якщо ще не повідала. Діти вірять в похмурі казки і здогадуються, що за раціональним фасадом цього світу ховається щось більше. Щось таке, що може рознести цей світ на друзки. Отож, цілком вірогідно, що Оля почне мене шантажувати. Чи погрожувати. У будь якому разі мені є що втрачати, життя ввійшло у звичну колію, тоді як Олине на волоскові…

Цікаво, на які віртуозні хитрощі й маніпуляції вона пІде заради моєї крові? Тепер, коли віднайшла цю ахіллесову п’яту. Ідеальну, безпрограшну.

Вранці заледве піднявся з ліжка. Вибрався на балкон, запалив сигарету. Тут, хочеш не хочеш, перетворишся на параноїка. Такий туманний безпросвітний ранок… Де вона ховається? Не за тим  трухлявим, обплутаним вічнозеленими омелами, деревом? Давно вже треба було його спиляти. Чортові комунальники, якщо впаде, дебело так потрощить комусь машину. А, може, сидить на тій гойдалці? Остання так підозріло скрипить, начебто і вітру немає. Чи піджидає за дверима. Спокійно так, холоднокровно. Продовжить свою мелодраму, а якщо і цього разу не прокотить, обіллє бензином, піднесе запальничку та й по всьому. Точно параноїк! Таке лише у фільмах буває або у репортажах типу надзвичайних новин. Там люди за пляшку горілки чи купюри номіналом у двісті гривень влаштовують ТАКУ поножовщину. Люди? Чи вони люди? А ти людина, Білінський? Те, що ти вправно маскуєшся, ще нічого не значить. Відправляйся на шоу «Маска», яке так любить дивитися твоя донька, давай, займай призові місця…

Ні сигарета, ані кава не збадьорили. Не збадьорив навіть контрастний душ. Байдуже глянув на своє пожмакане відображення у дзеркалі та й почимчикував собі далі. Пора готувати сніданок доньці, проводити з нею виховну бесіду, усоте, в двохсоте пояснювати, що спілкуватися, а тим паче знайомитися з незнайомими людьми не можна. Не можна приймати подарунки. Жодні. Навіть книжки про нещасних лисів несуть в собі приховану загрозу.

Вона тримала цю книжку в своїй маленькій руці. Її тримав я. Чорт. Може, тому так хрэново? Можливо, тому мені здається, що я просто-напросто не переживу цей день? Звалюся з ніг десь по обіді.

Телефоную Селеветі.

- Так, милий?

- Ти не посидиш з Лізою сьогодні?

- А що таке?

- Потрібно відлучитися. Ненадовго.

- Навіть не знаю. Останнім часом ти не надто адекватний.

Торги почалися.

- Який вже є. Ми – сім'я. Забула?

- Сімейка Адамсів. Ха-ха. Як же мені набридло вдавати з себе люблячу бабусю!

То не вдавай! Котись під три чорти!

Натомість кажу:

- Я приготую романтичну вечерю.

Сміється в слухавку:

- Оце вже мій Михась. Оце вже конструктивний діалог.