Розділ 6. Поїхати на хату

У голові роїлись різні думки. Мене оточили вовки, ні, не вовки, а шакали. Вовки хоча б благородні створіння, колись я про них багато читала. Мають аж сорок два зуба, у тому числі чотири п’яти сантиметрових клики. Запахи і звуки для них розкриті в такій мірі, що це видається майже неможливим, особливо, для наших геть не ідеальних і якихось засмальцьованих органів чуття. Долають великі відстані, коли женуться за жертвою. На хвилиночку, розганяються до 60 кілометрів на годину. Красиві, мають свій кодекс честі, свої закони… А що людина? Що з людською честю, людською вірністю? Вовчою, лебединою? Порожні звуки, слова, позбавлені будь якого змісту. До того ж не вовки це, а шакали. Боягузливі, розумово відсталі, все життя колотяться і плавають у власному лайні, навіть не усвідомлюючи цього, навіть не помічаючи.

Хто я? Вовк чи шакал? Ох, не знаю, але я точно не покірна беззахисна овечка.

- Хлопчики, ходіть сюди! – поманила, вишкірившись, на всі тридцять два.

За якусь хвилину ми вже були «закадичними» друзями.  Їхній вожак пригостив мене сигареткою, а шістка на ім’я Васьок, швидко збігав в найближчий магазин і приніс дешевої, трохи нудотної горілки, яку ми, сміючись, розливали за законами жанру в пластикові стаканчики. Коли Васьок розімлів і почав тягнути до мене свої брудні жовтуваті руки, вожак нагримав на нього і підморгнув третьому, мовчазному і явно загальмованому беті.  

- А наркота, хлопці, в вас є? – питаю, намагаючись розіграти крайню ступінь зацікавленості.

- Балуєшся, мала?

- Та буває.

- Усе є. Тільки на хаті.

- А хата далеко? – «потрапляю» на крючок.

- Та хата он там, буквально за рогом. Покатаєшся з нами на метро?

- Та навіть не знаю, - трохи ламаюся.

- На хаті в нас ТАКІ чудеса, там і закуска є. Переночуєш заодно.

Ну, да. Ну, да. Це саме те, що мені зараз треба.

Ґвалтувати у парку мене уже ніхто не буде. Навіщо, якщо можна зробити це вдома, навіть не відморозивши при цьому свій падлючий зад?

- Як тебе звати?

- Оля.

- Давай за знайомство, Оля. Нормальна дівчина. Побільше б таких!

Відносно нормальна, але вам про мою «нормальність» краще не знати, а то дах остаточно поїде, а очі вилізуть із орбіт!

Кавалери тим часом потроху нажираються, у мене самої вже голова йде обертом. Пропозиції поїхати на хату поступово змінюють свою тональність, лунають все частіше і більш настирно. Це вже не пропозиція, блін, а якась довбана погроза. Поки що не розпускають руки. Поки що.

Повз нас час від часу проходять люди. Не знаю, що це за люди. Не заглядаю їм в очі. Боягузливі? Байдужі? Не знаю і знати не хочу. П’ятнадцятирічна дівчинка, в оточенні п’яних і обдовбаних в хлам покидьків. Як вам?

Десь там, на очіпку свідомості, залишився Михась. Не рятівник. Не герой. Ще гірший, аніж оці… Це його очі постійно повз. Саме його.

- Окей, на хату, так на хату.

Щось я дебело відморозила собі зад.