Весна у Харкові ще не вступила в свої права. Подекуди валялися шапки брудного, запиленого снігу, гілки дерев співали наді мною свою скрипучу не ритмічну пісню. Насправді, не так вже й холодно було. Хіба незвично порожньо всередині, а вогники бездушних ліхтарів, які чомусь безлюдно й не синхронно вмикалися, лише більше підкреслювали мою… мій… моє горе.
Я розуміла, що все втрачено і це розуміння пронизувало мою ослаблену боротьбою душу, стікало багряними каплями, волало про те, що омріяного хепі енду не буде. І не хотілось йти додому. Перебувала у якійсь прострації, а за компанію мені був Max Barskih із хітом “Небо».
Ніч мине. І ранок залишить нас в холодній постелі.
Обійми! Крижаний дощ серед палкої пустелі.
До весни залишається час. Все не так безнадійно.
Я бачу сни. Я залишаюся там. Я залишаюся в них.
Max терпляче співав лише для мене і я уважно слухала. І розуміла – усе таки безнадійно. Я перепробувала всі варіанти. Я чесно намагалась сказати. Я намагалась показати. Намарно? Я відчувала. Я горіла. Жадала. Безрезультатно. Якщо Михась це вода, то я найбільш масштабна в світі і найбільш стражденна пустеля.
Потроху в місцевому парку робилось безлюдно. Темрява осідала на плечах й гонила від себе подалі, у теплі квартирі, в гарячі напої, в кохані обійми… А в мене нічого не було, окрім паскудної таємниці. Жахливого дефекту. Годинника, який наче рухався на лобі і пік невідворотністю того, що мало статися. Самотність потворна. Я відчувала, що сьогоднішня драма не мине для мене безслідно. Я відчувала, що моє горло ніби терпне, а шкіра легенько поколює. Зі мною так бувало завжди, коли я опинялася поруч з ним занадто близько, а сьогодні ми перебували лише за пів кроку один від одного. Спочатку ейфорія, потім… відходняк жорстокий.
Що ж зі мною станеться?
Може, одного дня я просто стечу кров'ю, немов закатовано-замордоване порося, а моя мама цього навіть не помітить? І Макс не помітить, мій молодий вітчим? І ніхто не помітить у цілому світі, лише Михась відчує якусь незворотну тугу… можливо, відчує.
За цими своїми печальними роздумами я не відразу зрозуміла: щось насувається; мій спокій потурбували.
Вийняла з вух навушники і озирнулася. Їх було троє і вони зацікавлено мене розглядали. Прискіпливо так, насмішливо, переглядаючись і випускаючи в простір всілякі грубі й первісні нісенітниці.
Можна було б втекти. Ні, не втекти – дати драла. Якомога швидше, задихаючись, розуміючи, що це життєво необхідно, що в разі чого я не зможу себе захистити і що ця втеча це моя єдина надія на порятунок. Але від кого мені тікати? Від чого? Мене неймовірно втомила ця безкінечна біганина по колу і безкінечне вигадування способів порятунку. Оригінальних, абсурдних, корисливих, раціональних, звабливих… Ідея запропонувати гроші, вважаймо, була раціональною, але чомусь не вистрелила. Ідея одягатись як малолітня хвойда була абсурдною, Михась таки хороша людина і в нього є донька, тож… Ідея підібратись до доньки, завоювати спершу її довіру, подружитись, напевно, стала найбільш фатальною помилкою. Я перетворилась на одержиму.
Фатум. Доля. Померти спершу духовно, потім фізично, потім бути зґвалтованою… Як дивно. Я не стану тікати. Я подивлюсь, що мені приготує доля.