Розділ 4. Млинці

Наступного дня, ввечері після роботи, я готував млинці. Не те, щоб був управним кулінаром, але частенько полюбляв смаколиками тішити Єлизавету. Проте, від самого початку щось пішло не так. Збиваючи міксером яйця, випадково додав у пухку, білосніжно-жовту масу, не цукор, а звичайну сіль, при тому, грамів так шістсот. Стиснувши зуби, картаючи себе за неуважність останніми словами, почав усе переробляти заново, але робота все одно не ладилась. Думками був надто далеко звідси, отож, мої кулінарні «пригоди» на цьому не закінчилися. Млинці розпадалися, ніяк не бажали триматися бісової купи, розривались на дрібні шматочки, як і моя потьмарена свідомість, а деякі, особливо «успішні», банально не бажали відлипати від антипригарної поверхні днища моєї розчудесної новенької пательні!

Через годину, коли запах їдкого диму (навіть витяжка не справлялась) вперемішку з амбре мого власного поту, вже досить явно витав у повітрі, а гладка чорна кішка Багіра, погладшала ще кілограмів так на десять, я відчув, що по моєму обличчю котяться сльози. До біса це все! І її до біса! До біса її жалісливий погляд. Це ж треба так засісти в голову! Вчепитися кліщами в душу. Буквально виймати, розтерзану протиріччями душу, тим своїм жалісливим і покірним поглядом! В очах ясно читається: «Бери, роби зі мною все, що хочеш. Лише подаруй мені те єдине, чого я понад усе хочу. Хоча б краплинку, яка осяде на вустах й поверне до життя». Я не панацея, люба, я не… Стоп! Спинись! Згадай! Це все уже було. Так само дивилися інші очі і… дивляться досі. Як там писав Коцюбинський? Коли відриваєшся, коли забуваєшся, коли поринаєш у темряву, навіть меблі на тебе дивляться. Та що там меблі, мерці оживають. Привид моєї любої дружиноньки просвердлює із фотокартки німим, докірливим, повним всеосяжної ненависті поглядом.

Так багато привидів і сумнівів… оповитий ними наче коконом.

- Тату, що ти наробив?! Що це за погром?! Ти мало кухню не спалив! – вичитує мене моя мала, раптово вриваючись в кімнату, трохи заспана після виснажливих уроків, а я, сподіваюсь, непомітно для неї, поспішно стираю пекучі сльози. Залишки втраченої совісті? Я зітру тебе з пам'яті, Олю.

Ліза вражено й невдоволено оглядає «поле Корсунь-Шевченківської битви». Мене, як і німців тоді, понад сімдесят років тому, взяли в облогу і кинули у палаючий котел, у якому грань між життям і не життям, відчувається особливо гостро.

Гора брудного посуду, який небезпечно, майже апокаліптично, вивищується біля раковини. Збезчещена сковорідка, аж чорна від капоті. Вдоволена, сита, самовпевнена морда Багіри, яка ретельно вмивається і я… незвично вразливий, смертельно утомлений, по-дурному всміхаюся.