Розділ 1. А що потрібно?

В кишені дві гривні. Повинно вистачити на кулькову ручку.

Я обережно переходжу дорогу, прямую до магазину, де продають канцтовари.

Біло-зелена вивіска «Глобус», на вхідних дверях наклейка з режимом роботи. Крамниця зовсім невелика, але у місті годі знайти дешевше шкільне приладдя. Тим паче, у неї таке хороше розташування – буквально за триста метрів притулилася двадцять третя школа.

Я вчусь у іншій школі, але Він цього не знає.

Це добре, дуже добре, що не знає.

Я півтори години збиралась з духом. Реально страшно туди заходити і купувати ручку, бо раптом Він мене вижене? Останнього разу мало не вигнав – тоді я придбала зошит на тридцять шість аркушів. Руки тремтіли, коли перераховувала здачу, слабкість, як завше, накрила з головою. Він невідривно дивився на мене, сірі очі, колись при перших зустрічах такі теплі, наповнились нестримною люттю. Я інстинктивно зрозуміла, чого Він хоче – взяти мене за шкірку й гарненько струснути. Своє «будь ласка» Він процідив крізь зуби, а я, мов навіжена, вилетіла звідти.

Його роздратування і Його біль і Його морок так жвавенько і швидко вп’ялися, хвилеподібно пройшлись по тілу, без цвяхів розіп’яли. Тож не дивно, що моя типу впевненість і мої життєствердні настанови, які сама собі придумувала і які завчала, взяли і полетіли в тартари. У моїй голові утворилася дика, безглузда, напівпритомна каша, а ще з’явилось дуже стійке розуміння того, що я небажаний покупець у магазині канцтоварів по вулиці Лесі Українки 19.

Повернення прирівнюється самогубству, але що я можу з собою вдіяти?

Хіба змиритись і припинити дихати.

Власником магазину «Глобус», а також його незмінним продавцем, був такий собі Михайло Дмитрович Білінський. Знала я про нього небагато – що йому трохи за тридцять, що він розлучений і що виховує доньку на ім’я Ліза, років на п’ять молодшу за мене.

Михайло був хорошим батьком, навіть не вірилось, що такі чоловіки направду існують і, мабуть, не вірилось саме тому, що за п'ятнадцять років безталанного життя дівчинка Оля (занадто багато болю) так і не відчула на собі тої омріяної-оспіваної безкорисливої любові.

У вікні магазину вже можу розгледіти його постать. Акуратно підстрижене русяве волосся, сірі очі, риси обличчя такі звичайні, немовби змазані. Він надає перевагу світлим холодним тонам –   нічим не виділяється з натовпу.

На перший погляд.

Про мій прихід сповіщає дзвіночок і я вже млію, бо Він зводить на мене свої дивні, переповнені сірим туманом очі.

Молода мама з синочком переглядають розцяцьковані дитячі книжки, а більше нікого й нічого – тільки я і Він, і те, що вабить мене до Нього, змушує йти, сподіватись і потопати у відчаї, коли черговий материн коханець починає розпускати руки.

Спершу, це була ледь помітна симпатія, а тепер це просто бомба, але Його обличчя перекошує потворне розчарування.

- Мені потрібно…

- Почекай мене надворі. У внутрішньому дворику.

Це те, про що, я досі не могла і мріяти: Михась заговорив до мене, визнав, припинив робити вигляд, що анічогісінько не розуміє. Колись не вистачило грошей і він сказав: «Я з радістю зроблю вам знижку», але… я не лише постійний покупець.

Я хочу вірити у те, що я щось більше.

Шкода, що не встигаю як слід заспокоїтись, підібрати слова – Він приходить занадто швидко. Зупиняється біля мене так близько, що відразу паморочиться голова і ще дужче пересихає у горлі. Ми з ним майже одного зросту і від ненависті у його холодних лютневих очах на якусь мить, до біса неправильну і безкінечно видовжену в часі, в моїй душі виникає просте бажання покінчити з цим усім. Назавжди.

- Припини дивитись на мене цими благальними очима.

- Я не можу.

- У мене почалися кровотечі.

- Я збирала… у мене є трохи грошей.

Навіть не усміх, якийсь дивний оскал.

- Не потрібні мені твої гроші.

- А що тоді... потрібно?