Глава 5

Сашко сумно посміхнувся, відчувши, як вона злякано напружилася від його слів. Промовчала. Звісно, він усе розумів. Їй страшно. З’явився якийсь чоловік, заявив, що закохався з першого погляду і чекає на взаємність.

А що вона, така доросла і досвідчена, про кохання знає? Виходить, що нічого. Он як спалахнула вся від одного лише поцілунку.

Він задумливо глянув на Варю, випускаючи її зі своїх обіймів і заходившись невигадливо сервірувати стіл у невеликій альтанці біля будинку.

Гарні манери, вбиті з дитинства, дратували. Хотілося послати до дідька ножі, серветки, келихи, десятки ложок і виделок для кожної страви окремо. Хто тільки придумав усе так ускладнювати? Але, на жаль, звички в’їлися намертво, до автоматизму. Щоб у жодному разі не засмутити маму і не сердити батька.

Спохмурнів, згадавши їх.

Чоловік відчув на своєму обличчі її боязкий, трохи сором’язливий дотик. Варя намагалася розгладити похмурі зморшки на його чолі. І так тепло дивилася на нього, що весь душевний біль, що сколихнувся, наче мулистий осад у старому вуличному тазі, миттю відійшов на другий план.

Він упіймав її долоню своєю рукою, фіксуючи її на щоці, повільно цілуючи кожен пальчик і невідривно дивлячись у вічі.

Із задоволенням зазначив, як її майже материнська ніжність миттєво трансформувалася у жіночність та пристрасть. Невже ніхто не сказав їй, не показав, який усередині неї живе вогонь, наскільки чуттєвою вона може бути? Дурні! Але він неодмінно все виправить, твердо вирішив Олександр, припиняючи невинну ласку, що загрожувала перерости для обох на солодке катування.

– Варю, через місяць я мушу повернутися до Німеччини, – почав він, сідаючи в альтанці навпроти, коли стіл був накритий.

День пролетів майже непомітно, цвіркуни вже затіяли свої трелі в невисокій траві. Місяць тоненьким серпиком виплив із-за прозорих хмар, виставивши із завіси вечірнього неба на загальний огляд свої ріжки. Сонце вже котилося додому, до горизонту, і кидало на землю останні яскраві промінчики, що вже не гріли, а лише осявали своїм світлом смужку тремтячого обрію.

Варвара ледь помітно сіпнулася. Вп’ялася в нього поглядом, але промовчала.

– Я працюю на себе, але я теж маю зобов’язання перед іншими людьми, – майже винувато пояснив Сашко. – Я знав, що ти одружена. І думав, що щаслива. Не став би лізти у твоє життя. А у випадкові зустрічі не вірив. До вчорашнього дня.

– Я розумію, – Варя сумно кивнула головою.

Подумки гірко посміхнулася. Ну ось, то дружиною називає, то прощається одразу. Безглузда ситуація. А головне, вона сама безглузда у своєму бажанні вчепитися за нього кліщем і слідувати невідступно за ледь знайомою людиною.

Сашко похитав головою.

– Ти дарма з висновками поспішаєш. Я хочу, щоб ти поїхала зі мною, – сказав він і відразу зустрівся з її здивованим поглядом темно-зелених очей. – Одружуватися поспіхом – погана ідея. А за місяць ти встигнеш закрити тут усі свої справи і поїхати зі мною.

– Чому ти не хочеш повернутися до рідного міста? – обережно уточнила Варвара, боячись повірити йому і тисячам метеликів щастя, які відчайдушно били крильцями й оселилися всередині.

– Окрім тебе, мене тут ніщо не тримає, – просто знизав плечима, але погляд відвів убік.

– А як же сім’я?

Олександр важко зітхнув і притулився до спинки дерев’яної лави.

– Сім’я… я підтримую з ними добрі відносини. Але сім’єю в повному розумінні цього слова ми ніколи не були. Не псуватимемо наш перший вечір. А потім я все одно вас познайомлю, адже так годиться. Та й і з твоєю ріднею познайомимося перед від’їздом.

Варя зніяковіло посміхнулася.

– Із рідних у мене є тільки колишній чоловік Веніамін, – хмикнула вона.

Сашко теж засміявся, прийнявши це за жарт, пожвавішав.

– До речі, що ти там йому вчора сказала?

Варвара спробувала підібрати слова для пояснення, щоб не вдаватися в подробиці, але не змогла. Тому відповіла чесно і просто:

– Ми розлучилися рік тому. Він зрадив мене з нашою секретаркою. У нас дома. Тепер намагається повернути сім’ю, – вона втомлено посміхнулася, почувши саму себе немов збоку.

Смішно.

Піддавшись імпульсу, потяглася до співрозмовника через стіл. Він охоче стиснув її долоні у своїх руках.

– Сашо, я не знаю, що зі мною таке діється поряд з тобою, але тепер мені здається, що й родини ніколи не було. Що все тільки маячня і сон. Або навпаки, зараз сон. Мені здається, я вже не зможу без тебе. Але й поспішати не хочу. Цей місяць просто проведемо разом. У мене якраз є відпустка невикористана. А потім, – вона говорила захлинаючись, боялася передумати, якщо сповільниться з абсолютно божевільним, спонтанним рішенням, – якщо ти не передумаєш, якщо це не дурість... І нас не відпустить усе це... Тоді й вирішимо, як жити далі.

Олександр сприйняв її пропозицію болісно. Начебто вона давала їм обом випробувальний термін. Розум його стверджував, що Варя говорить помірковано. Принаймні намагається зберігати розсудливість. Але душа нила. Хотілося повної, беззастережної довіри з її боку.

Все це промайнуло у свідомості за лічені секунди, і він кивнув, погоджуючись, приймаючи такий перебіг подій.

Варя з полегшенням зітхнула, переконуючи себе, що це чудове рішення. За місяць він розбереться в собі, закоханість пройде і він зможе з чистою совістю виїхати. А вона намагатиметься взяти від цього часу все щасливе та світле, щоб зберегти у своїй пам’яті на весь залишок самотнього життя. Дозволить собі відпустити почуття, не думати. Але пообіцяє не прив’язуватись до нього. Тому що стосунки з такою різницею у віці так чи інакше приречені на провал.

Прийнявши для себе цю версію, Варя задоволено посміхнулася, розслабилася і почала з апетитом поїдати напрочуд смачні шашлики.

Сашко з цікавістю спостерігав за нею якийсь час, зрозумівши, що саме вона затіяла, як вирішила обдурити себе. Адже він ясно бачив реакцію Варі на нього. І це не було лише фізичним голодом зрілої жінки, яка давно не мала сексу.

Добре, що колишній чоловік йому не суперник. Варя не з тих, хто прощає невірність і заплющує очі на зраду.

Вона відвернулася від трапези та здивовано глянула на нього зніяковівши.

– А ти чому не їси? І де так смачно готувати навчився?

– Вибач, задумався, – стрепенувся він. – А готувати мене друг навчив, шеф-кухар одного ресторану.

Про те, що цю дружбу юнак завів, підробляючи там вантажником після пар в університеті, говорити не став. Не треба турбувати Варю подробицями його складних стосунків із ріднею. Адже вони скоро поїдуть і, можливо, більше ніколи навіть не побачаться з цими людьми.

– Ходімо, я покажу тобі будинок, – покликав він, коли вечеря була завершена, келихи спорожніли, а зірки розпочали свою веселу гру з підморгуванням.

Варвара відчула незручність і сором’язливість. Наближалася ніч. Зрозуміло, що до міста вони не повернуться. Будинок не надто великий. Не ляжуть вони в одній кімнаті, коли знайомі лише один день.

З іншого боку, хіба вона не обіцяла собі трохи свободи від усяких умовностей?

Сашко безпомилково розумів її сумніви та страхи, але коментувати їх не мав наміру. Натомість обійняв її за талію і розміреним кроком повів до ґанку.

– Цей будинок будував мій дід. Суворий був чоловік, але справедливий, – з теплотою в голосі промовив він, зупиняючись перед дверима.

Судячи з його хитрої посмішки, перепадало йому від діда міцно і не раз, але за діло. Цікаво, яким він був у дитинстві та підлітковому віці? Спокійним чи непосидою? Чим захоплювався? Що любив?

Він трепетно провів рукою по дерев’яних різьблених стовпчиках, на які важко спирався старий навіс. Повернувся до Варвари обличчям.

– Я нікого й ніколи не привозив сюди, – майже пошепки сказав він.

Жінка усвідомила ступінь довіри та відкритості Олександра. Якоїсь миті подумала, що вся справа в його молодості. Але відразу відкинула цю думку. З такою зовнішністю та харизматичністю навряд чи він вів спосіб життя самітника. Цікаво, а скільки їх було до неї, вродливих молодих дівчат, закоханих у нього?

Сашко хмикнув. Якимось дивом він завжди дуже точно визначав її думки, ніби зчитував їх із рухомого рядка, що сповіщає про новини.

– Ходімо всередину. Тобі сподобається.

– А посуд?

– Потім повернемося за ним.

Варя кивнула й увійшла слідом.

Будинок виявився ще затишнішим, ніж вона думала, коли приїхали. На стінах висіли килими ручної роботи, як за старих часів. На підлозі вилась казковою стежкою кольорова доріжка, що вела вглиб споруди. Так не сучасно і так мило. У кутку ікона – просто шматок дерева, але з душею нанесеним на нього зображенням. Потемнівши від часу, вона втратила частину ліній, але увібрала в себе ту емоційну міць, яка змушувала будь-кого, хто гляне на неї, пригадати всі свої гріхи.

Варя замислилася. З усіх гріхів виявила у себе лише намір не відкидати Сашине почуття. Лаяла себе, але боротися з новими відчуттями не хотілося. Не зараз. А за місяць він все одно поїде. Один. Так вона вирішила. Щоб не псувати йому життя. Образиться, але потім буде вдячний, коли зрозуміє.

Сашко простежив за її поглядом і насупився, запідозривши недобре. Піддався раптовому пориву і повів кохану до образа.

– Ось, знайомтеся, моя кохана. Що скажеш, діду? – трохи задерикувато промовив він, міцно стиснувши її долоню.

Скрипнула мостинка в кімнаті. Варя злякано підстрибнула. Тут же засміялася з себе. І він підхопив її сміх, обіймаючи й кружляючи по кімнаті.

Варвара в думках попросила вибачення, якщо вона порушила якісь закони. Попросила вищі сили, в які й не вірила раніше, берегти цього сміливого та ще чистого хлопця.

– Варя… Не хмурся, Варю. Тепер усе буде добре... – сказав він.

Вони вже не кружляли по кімнаті, як божевільні, а стояли в самому центрі. Світло згасло. І Варі було байдуже, чому. Посуд залишився на столі неприбраним. Двері не зачинені.

А вона могла тільки не відриваючись дивитися в його бездонні очі й летіти кудись у прірву і тієї ж миті злітати до небес.

Дивитись і вірити кожному слову, так переконливо та впевнено сказаному цим чоловіком-хлопчиком.

«Що ж я творю!» – хотіла вигукнути вона. Але натомість палко і самовіддано відповіла на його гарячий і неквапливий поцілунок.

– Сашко, – простогнала вона, простягаючи обидві руки, щоб, немов сліпа, вивчати його обличчя, плечі, шию ніжними дотиками своїх пальців.

Вона і вважала себе сліпою до цього дня. До нього.

Віддавшись неясним, незвіданим нею почуттям, почала покривати поцілунками його обличчя. Він підхопив її на руки та поніс до заготовленої ще вчора кімнати.

Він міг легко йти навпомацки, вивчивши досконало кожну дощечку в цьому будинку, все своє життя збігаючи сюди за першої нагоди.

Поставив її біля ліжка і, не даючи схаменутися і засумніватися, став цілувати з жадібністю подорожнього, що знайшов живлюще джерело через п’ять днів поневірянь пустелею.

Провів долонею по спині, пробігся пальцями вгору по хребту, ніби граючи на фортепіано одному йому відому мелодію, викликаючи в ній тремтіння і солодку знемогу.

Обережно поклав на прохолодне покривало.

Варя здригнулася від контрасту холодного і жару, що палав всередині. Вона не переставала вивчати його обличчя та тіло, стягуючи так і не застебнуту тоді сорочку.

Завмерла від захоплення і передчуття, виразно відчувши приємну тяжкість його тіла на собі та бажання, що вирувало в ньому самому.

На мить задумалася знову: що ж він міг знайти в ній. Адже вона старша, не така вже й гарна, хоч і приваблива. Не весела й легка кокетка. Не видатна особистість, але і неординарна. Але в наступну секунду всі її думки та сумніви розчинилися в жаркому полум’ї чуттєвої насолоди.

«Нехай увесь світ летить у прірву, аби він не зупинявся зараз», – подумала Варя, остаточно втрачаючи зв’язок із реальністю.