Глава 6

Варя широко розплющеними очима дивилася в краєчок зоряного неба, що виднівся в незаштореному вікні, ніжно гладячи Сашка по грудях, задумливо виводячи пальцем хитромудрі візерунки.

Він глибоко й розмірено дихав, розкинувшись на ліжку, але навіть уві сні міцно тримав її однією рукою. Ніби боявся, що передумає і втече.

Варя щасливо посміхнулася. Куди вже! Тепер і відштовхувати буде, а піти не зможе. Як він усе перевернув у ній? Начарував, чи що... Знову розтягла губи в лінивій, умиротвореній посмішці. Що тільки не полізе в голову за таких швидких і кардинальних змін.

Вона сором’язливо сховала обличчя на його грудях, обнявши міцніше, раптово згадавши їхні нічні битви з самими собою, страхами та переживаннями. Битвами за кохання та спільними перемогами на вершині блаженства, яке передати словами душа не могла.

Варя щоразу почувала себе так, ніби це не єднання тіл і древній, як сам світ, танець тіл двох коханців, а злиття двох душ. Вони ніби ставали єдиним цілим. Відчували та переживали все як єдиний організм. Дивились не один на одного, а в одному напрямку.

Коли у вівторок шеф відмовив їй у відпустці не тільки в телефонному режимі, а й у принципі, Сашко несподівано і без попиту взяв трубку, нахабно попросив шефа повисіти на дроті й, прикривши телефон рукою, запитав:

– Любиш свою роботу?

Варя, зачаровано дивлячись на нього і шалено усміхаючись, мовчки похитала головою. Сашко посміхнувся.

– Я так і думав. Ви тут? – це вже начальнику. – Варвара звільняється.

У трубці повисла тиша.

– Але вона повинна відпрацювати два тижні... І у нас не закриті зарплати за місяць висять. Так не можна, – розгублено промимрив керівник.

– Не можна, – легко погодився Сашко, помітивши, як спохмурніла завжди відповідальна Варя. – Тому табелі закриє ваш кадровик, а вона закриє зарплату за цей місяць завтра й отримає розрахунок. Я зрозуміло говорю чи наплутав щось?

Заперечити йому навряд чи в когось вийшло б. Так впевнено і з натиском він говорив. Варя слухала мовчки й кивала, як китайський бовванець, посміхаючись.

Він щойно позбавив її роботи. А вона почувається тільки ще вільніше і легше. По суті, він просто виявився сміливішим. Адже їй і самій не подобалася ця робота, але рішучості не вистачало. Сашко ж начебто завжди знав, що робити та говорити.

Понеділок пролетів за рибалкою та купанням у на диво чистій річці. Вона старанно стежила за тим, щоб не порушувати цю дану собі обіцянку, і намагалася не думати про те, що буде далі, коли він або його сім’я вкажуть на очевидне: вони не можуть бути разом. І тоді вона слухняно поплентається додому, у своє сіре одноманітне життя. Причому тепер, на контрасті з ним, ще більш сіре, однотонне. Але не зараз.

Нині вона буде щасливою. Заради та всупереч усьому. Ось так раптово та довгоочікувано.

У середу Олександр відвіз її до міста і простежив, щоб шеф не порушував права. Закриті зарплатні відомості лягли йому на стіл разом із заявою Варі про звільнення. Причому урочисто поклав увесь цей стос паперу саме Сашко, не випускаючи з рук її долоню. Варя тільки тихенько хихикнула за його спиною, побачивши розгублений вираз завжди пихатого обличчя начальника, чоловіка солідного віку, що відростив собі величеньке черевце і послужний список з ошуканих секретарок. Ще одна ось щойно зміряла голодним поглядом міцні м’язи Олександра, що виступали красивим рельєфом під сорочкою. Окинула поглядом переможниці Варвару. Мовляв, такий красень тобі не по зубах.

Варя піддалася пориву і пустотливо скорчила їй пику, показавши язика. Судячи з Сашиної усмішки, він і це відчув. Він взагалі завжди й все знав про неї краще за неї саму.

Потім вони заїхали до магазину за обновками та продуктами. Брати щось із минулого життя Сашко заборонив. Щоб не засмучувалася, знайшов рієлтора, який заочно здасть її квартиру, щоби не простоювала.

Варя на мить злякалася такого натиску, але спіймала себе на думці, що завжди хотіла саме цього – можливості не приймати рішення, і остаточно розслабилася. Буде як буде. А квартирантів потім просто попросить звільнити житлову площу. Та й роботу нову, з її досвідом і репутацією, знайде легко.

У четвер він поїхав кудись у справах, зірвавшись із місця після дзвінка з іноземного номера. Повернувся задумливим, заглибленим у себе.

Варя за його відсутності затіяла прибирання, щоб не нидіти без діла. Натрапила на невелику закриту кімнатку, яку раніше не помічала. Залилася сором’язливим рум’янцем, згадавши, чому не помітила її раніше. Протерла ручку й самі двері. Не втрималась. Увійшла.

Насамперед її погляд натрапив на величезну фотографію, майже на всю стіну. Із зображення на неї дивилася дуже гарна і витончена дівчина, така красива, яку тільки їй доводилося бачити. Вона захоплено грала на скрипці, повністю занурившись у композицію, яку виконувала. Очі були такими глибокими та вдумливими, що різко контрастували з її молодістю.

Варя без сил опустилася на табурет, що стояв неподалік. Обвела поглядом кімнату, повсюдно натикаючись на фото цієї красуні.

От і закінчилася казка, важко подумала Варя, готуючись попрощатися з Олександром. Все правильно. Така й має бути поруч із ним. Красива, легка, казкова. Юна.

Змахнувши непрохану сльозу, Варя підвелася і вийшла з кімнати, тихо зачинивши за собою двері, наче боялася потурбувати чийсь сон.

Обернулася і наткнулася на колючий погляд очей, що так швидко стали рідними. Сашко стояв навпроти, схрестивши руки на грудях. І, здається, був незадоволений побаченим.

– Пробач, будь ласка… – винувато пробелькотіла Варя, виправдовуючись, як школярка за знайдену шпаргалку.

Сашко одразу пом’якшав, простяг їй руку і повів знову в кімнату.

– Я сердитий не тому, що ти її побачила, – пояснив він, ласкаво обійнявши молоду жінку зі спини, – а тому, що знову надумала собі бозна-що. Знайомся, Варю, це моя мама.

У кімнаті запанувала тиша.

– Вона?..

Варя подивилася на чоловіка запитливим поглядом.

– Так, її вже немає, – просто відповів Сашко. – Давно немає. Не засмучуйся, я вже перестраждав цей факт, оплакав і відпустив її.

Жінка повернула до нього голову, розглядаючи його, наче вперше бачить. Скільки ж йому довелося пережити, і який він у неї все-таки сильний.

Стрепенулась, зрозумівши, що дедалі більше втрачає голову і розчиняється в ньому захоплюючись.

– Вона скрипачка? – тихо спитала Варвара, не сміючи говорити про неї в минулому часі.

– Вона була неймовірною скрипачкою, – тепло відповів чоловік, поринаючи в ті фрагменти спогадів, де вони з мамою були вдвох, де розуміли один одного з півслова. Адже саме мати навчала його емпатії своїм прикладом. Тепер це допомогло йому не пропустити своє щастя.

Сашко міцніше притиснув до себе Варвару, постояв ще якийсь час, насолоджуючись спокоєм у трохи дивній компанії двох улюблених людей.

Варя зрозуміла, що він поки що не готовий розповісти їй більше. Не наполягала. Адже колись настане час дізнатися й інші подробиці.

Так, вона більше не хоче ні відпускати його, ні йти від нього. Зрештою, вони обоє хочуть бути разом. Чому, заради чого чи кого маємо боротися із собою? Про майбутнє думати не хотілося. Вона й так дуже довго жила обережно, ніби з огляду на правила, які їй брався диктувати кожен зустрічний, вважаючи порядність слабкістю та користуючись цим.

– Сашко, – тихо покликала вона, незручно розвертаючись до нього обличчям у тісному кільці улюблених рук.

Він нахилився до неї, з ніжною усмішкою спостерігаючи за її стараннями й навіть не намагаючись допомогти. Нехай знає, що нікуди їй від нього не подітися.

– Тільки не смійся, – сором’язливо промовила Варя, втикаючись обличчям у його сорочку, з насолодою вдихаючи знайомий парфум, що якнайкраще відображав характер власника. – Я, здається... Сашко, мені здається, що я...

Олександр ледь помітно напружився, гублячись у здогадах.

– Я закохалася в тебе... – збентежено зізналася вона.

Він полегшено зітхнув.

– Та годі! – хмикнув чоловік, дратуючи її.

– Я ніколи раніше нічого подібного не відчувала, – продовжувала Варя. – З тобою я жива. Не знаю, чи справжня. Але я...

Вона довірливо глянула йому у вічі. Сашко приклав палець до її губ, ніби закликаючи до мовчання.

– Почуття люблять тишу, – мудро нагадав він і схилився до коханого обличчя для поцілунку.

Ніжно обнімаючи та ненав’язливо виводячи її з кімнатки, на хвилину затримався, перш ніж зачинити двері. Наче питав у мами благословення.

– Варю, я телефонував своїм. Сказав, що у місті.

Вона здивовано глянула на коханого. Невже він їм повідомив тільки зараз? Чому?

– Не питай, – відмахнувся Сашко. – Не сказати не можна, а дізнаються самі – образяться. А я мамі обіцяв не лізти на рожен. Отже, наступного тижня вони чекають нас на сімейний обід.

Глянув на неї вичікувально і наче злякано.

– Ми можемо не йти, – одразу додав він.

– Чому? – Варя з цікавістю схилила голову набік. – Сашо, розкажи мені, що не так.

– Не можу. Вибач, Варю, я поки що не можу.

Він замкнувся в собі, відійшов до вікна, колючим поглядом вдивляючись у знайомий краєвид.

Жінка підійшла до нього, ласкаво погладила по спині.

– Я зроблю, як хочеш. Скажеш іти – підемо. Скажеш не йти – не підемо. Я, правда...

Хотіла сказати, що кохає. Виявилося, що це напрочуд приємно говорити. Але Сашко знову обірвав.

– Мовчи, – сказав різко і загладив слова новою порцією ніжності та поцілунків.

Варя захвилювалась. А що, якщо вона не сподобається його родичам? Чому він так близько до серця сприймає все, що пов’язане з ними? А що як вона не пройде сімейну співбесіду на роль його супутниці життя?

– Варюшо! – засміявся Олександр. – Тобі думати взагалі шкідливо! Все буде добре. Я ж поряд.

Сказав і обійняв її, наче захищав від усього світу. І Варя знову розслабилася у коконі його турботи та уваги.