Глава 2

Колишній чоловік власною персоною сидів у її улюбленому і тому добряче потертому кріслі біля вікна. Виглядав він при цьому так, ніби йому і треба було бути тут, а зовсім не зі своєю коханкою. Адже саме з нею Варвара застала його на шлюбному ложі рік тому. Оговтавшись від потрясіння, вона тоді наступного ж дня змінила номер телефону і подала на розлучення. Ось тільки з’їхати швидко не вдалося. Виявилося, що взята спільно в іпотеку квартира все ще не виплачена, всупереч запевненням чоловіка. Продати її неможливо. Отже, і роз’їхатися швидко не вийде.

Звісно, до фірми, створеної свого часу з нуля спільними зусиллями, де вона очолювала фінансовий відділ, іти тепер не хотілося. Бачитися щодня з довгоногою секретаркою-розлучницею – сумнівне задоволення. Отже, треба було вирішити відразу два глобальних питання – житло і робота.

Деякий час накопичені кошти могли б рятувати її, але вони не нескінченні.

Втім, Веніамін тоді з’явився з покаянням і запропонував їй залишитися у квартирі з обіцянкою сплатити десять відсотків іпотечних внесків, що залишилися. Як моральні збитки, зрозуміло.

Повагавшись трохи, Варя погодилася. Практичність перемогла образу. Який сенс плекати на вулиці поранену гордість і розбите кохання?

Але запевнення в коханні та благання про прощення пройшли повз її вуха. Зрада зворотного ходу не має.

За місяць випадкова зустріч із колегою принесла їй новину про звільнення тієї самої красуні. Варя з подивом виявила, що не відчуває зловтіхи обдуреної дружини від відновлення справедливості. Навіть шкода стало дівчиська. Але й старе почуття до чоловіка не сколихнулося. Начебто померло чи заснуло все всередині. Вона і раніше вважала себе жінкою, не здатною на гарячі почуття. А тепер і крихти вугілля, що тліє, згасли.

А ось Веня здаватися не хотів і періодично заходив додому під різними пристойними приводами. Варя незлобиво насміхалася з нього, виявивши незабаром, що швидко навчилася жити наново, а його спокійно може сприймати як друга зі спільним минулим. У нього так не виходило. Тому чоловік періодично заводив шарманку із піснею про відновлення сімейного життя. Документи про розлучення його запал теж не остудили.

– Варюсь, ну помилилася людина, ну з ким не буває...

– Зі мною, – відрубала Варя і сердито глянула на вже колишнього чоловіка.

Тепер ось він знову в її кріслі, з її квартою у руках, у її квартирі. Після виплати іпотеки він офіційно оформив дарчу, повернувшись на якийсь час до своїх батьків. Адже чудово знав, що Варі повертатися нема куди.

– Веню, – втомлено простягла жінка, ставлячи сумки на стіл до того, як він схаменувся і кинувся допомагати їй. – Ну що знову сталося? Ми ж усе з тобою обговорили й давно домовилися, що ти прийдеш тільки із запрошенням на твоє весілля. Влаштуй нарешті своє особисте життя.

– То я для цього і прийшов! – радісно обізвався ексчоловік.

– Для чого? На весілля запросити? – похмуро поцікавилася Варвара.

– Ні-і, життя влаштовувати. З тобою.

На підтвердження своїх слів він жваво закивав головою.

Варя зрозуміла, що це надовго. Покірно зітхнула і попрямувала готувати обід. Ну хоч когось нагодує.

Готувати вона любила і вміла робити це зі смаком та душею. Веня любив усе це поїдати. З не меншим смаком та душевністю. Колись її це зворушувало, здавалося фрагментом сімейної ідилії.

Струснувши головою, відігнала сумні спогади.

– Нагодувати можу, – прямо сказала вона. – А більше мені дати нічого.

– Ну ми ж тепер квити, – вдоволено хмикнув чоловік, сідаючи на барний стілець біля стійки.

Варя насупилась, відклала продукти й обернулася до гостя, уперши руки в боки.

– Я тобі не зраджувала, – звузивши очі, пішла в наступ. – Мій Роман із Ростиславом трапився через пів року після нашого розлучення.

– Ну і що? Не бачу різниці, – як завжди спокійно і безтурботно заявив колишній, постукуючи пальцями по стільниці.

Після того, як він з’їхав, Варя закотила ремонт і переробила все на власний розсуд. Новий стиль чоловікові подобався, але тепер він уже не почував себе на власній території.

Варя тільки відмахнулася. Сперечатися з ним безглуздо.

Зате в пам’яті послужливо сплив образ чоловіка, з чиєю допомогою вона збиралася подолати душевні муки про розбите сімейне життя. Щоправда, натомість зіткнулася із ще однією зрадою, остаточно вирішивши більше ніколи чоловікам не вірити.

Залишивши обидві фізіономії в минулому, Варя стала твердішою, сильнішою, впевненішою в собі. І ще самотнішою.

Тяжко зітхнувши, жінка важко опустилася на стілець навпроти Веніаміна.

– Що ти мені душу травиш щоразу? Ну зникни ти, будь ласка, – благала вона. – Ти мені не кохання нагадуєш, а власну неспроможність. Чомусь дозволяють собі мужики брехати мені.

Веніамін відразу став серйозним і співчутливо погладив її долоню.

– Варюню, я тебе кохаю й досі. Ну спробуймо ще раз. Адже все одно не складається у нас з іншими...

– Так ось у чому справа! – Варвара підвела голову і розсміялася. – Ну розповідай, нещасний Донжуане, з ким у тебе цього разу не трапилося великого та світлого почуття.

Вона знала, що розмова затягнеться до вечора, як уже було не раз. Потім Веня спробує залишитись на ніч. Їй доведеться довго випроваджувати його. А коли зачинить двері, то знову сповзе по них спиною і розридається. Від того, що сталося не так, як хотілося б.

Тільки щось підказувало їй, що цього вечора дещо зміниться. Здається, ці золотаво-карі очі загадкового юнака, що випромінюють радість і світло, заполонивши її душу, не дадуть їй досхочу оплакати двічі розбите серце.