Омана. Синдром Аделі

– Вікуся… Вікі…

Голос був ніжний, мов колискова. Мене кликали. Ангеліна – найкраща подруга та моя захисниця з першого класу. Вона була схожа на ангела, який зійшов з небес – білявка з медовими очима. Але її характер… Стільки норову я ще ні в кому не бачила. Маючи чорний пояс по карате ця красуня могла зламати всі кістки своєму недругові за лічені секунди. Миле янголятко ззовні та справжня демониця всередині.

– Чого тобі? – пролунав грубий бас Назара, з яким я зустрічалася зі старших класів і планувала своє майбутнє разом з ним. Ми втрьох розкинулися вряд на газоні у міському парку. Ретельно спланований пікнік йшов не по плану. В повітрі панувала напруга між двома найдорожчими мені людьми у світі. Ангеліна не взлюбила Назара з першого погляду. Через рік Назар зненавидів Ангеліну у відповідь. Причину їхньої взаємної нелюбові я так і не зрозуміла.

– Я вже не можу потеревенити з подругою? – запитала Ангеліна у Назара. – Чи мені потрібно було запитати у тебе на це дозволу?

– Вічно ти верзеш усілякі дурниці, – буркнув їй у відповідь Назар. – Краще б ковдру не забула взяти…

– Ти сказав, що сам візьмеш! – гнівно випалила Ангеліна встаючи з газону. – А я тепер ще й винна?!

Назар також підхопився на ноги та підійшов впритул до моєї подруги. Мені здавалося, що між ними іскри пролітають в цей момент.

– Якого біса ти взагалі поперлася з нами?! Це мав бути романтичний пікнік лише для нас двох – особливий день! – почав голосно кричати Назар на мою подругу. В його блакитних очах вирував гнів, який зростав з кожною хвилиною.

– І чого б це?! – почала також кричати Ангеліна. – Невже хочеш запропонувати свій бульйонний набір – руку і серце?!

Ангеліна почала нестримно реготати та її регіт був недовгим. Ніколи ще не бачила щоб Назар з таким гнівом на когось дивився.

– Ти навіть пропозицію зіпсувала, – крізь зуби промовляв він до моєї подруги. – Як же ти мене бісиш.

Я поволі встала з газону роздивляючись по черзі цих двох розлючених осіб.

– Ти не вийдеш за нього, – наказовим тоном заговорила до мене Ангеліна. – Ти  не можеш. Ти впевнена, що ти добре його знаєш? Знаєш хто він? Може мені варто дещо тобі розповісти перед твоїм весіллям? А як же ми? Як же наша майбутня дизайнерська компанія? Наше спільне проживання… навчання…

– Наша дизайнерська компанія, – перебив її Назар. – І наше спільне проживання та навчання без тебе. Школа залишилась позаду. Після випускного ми одружимось. Запам’ятай раз та назавжди – Вікі буде лише моєю. Для цього я зроблю все що завгодно. А тобі вже час відлипнути від нас.

– Годі вже сваритися! – подала я нарешті голос, не в змозі спостерігати наростаючу сварку. – Що між вами відбувається?! Я стомилася від цього. Помиріться врешті-решт!

Схопивши свій рюкзак я не обертаючись побігла додому. В своїй душі я трималася за крихку надію, що вони зрештою знайдуть спільну мову хоча б до весілля. Але…

Вони зникли. Вдвох. Я не знала що робити. Ні нареченого, ні подруги. Їх довго розшукували та все було марно. Йшов час. Я вивчилася на дизайнера, заживши тихим нудним життям. В особистому житті була велика прогалина. Мої кавалери довго не затримувалися. З подругами теж якось не склалося. Домашніх улюбленців не мала. Я жила лише роботою та працювала вдома, перебиваючись різного роду замовленнями, аж поки не потрапила на роботу в одну шикарну дизайнерську компанію. Вона хоч і була створена не так давно проте вже не мала відбою від клієнтів. Мені б варто було зануритись з головою у роботу, проте… Мої думки заполонив мій начальник Віктор. Можна сказати тезка. Віктор Марчук виглядав наче мрія кожної дівчини. Вродливий, розумний, талановитий і… глибоко жонатий. Дружину його ніхто ніколи не бачив, проте сам начальник, з його ж власних слів, не уявляв без неї свого життя. Саме мені випала честь познайомитися з нею першою. Моїм додатковим завданням було оформлення їхньої нової подружньої квартири. Нашу першу зустріч було сплановано на вечір.

– Вікторіє!!! – почула я своє ім’я над самісіньким вухом. Це була Тетяна – особиста помічниця нашого начальника. Пишногруда шатенка спиралася на мій стіл обома руками, демонструючи глибоке декольте. Її оченята-бусинки блищали неприязню та злістю.

– Що? Де? – перелякано запитала я.

– Тебе не докличешся! – розлюченим тоном продовжила Тетяна. – Начальник чекає на тебе в машині вже десять хвилин. Ти ж не забула, що сьогодні ви їдете з ним на будівництво? На вас купа народу чекає! Хоч би до ладу себе привела. Опудало.

Тетяна чомусь незлюбила мене з першого погляду. Нехай! Її підлабузництво та залицяння до начальника не дало бажаного результату. Він безтями кохав дружину. Ми всі це зрозуміли. Тільки до неї це не дійшло.

Розправивши свою спідницю, та закріпивши швидко зроблений пучок на голові гостро наточеним олівцем, я вже через п’ять хвилин сиділа в машині начальника. Сидячи на передньому сидінні я занурилася у роздуми, розглядаючи через вікно мінливі вулички.

– Цікаве тату, – висмикнув мене з моїх думок раптовий голос начальника. Я обернулася до нього. Він спокійно вів далі машину, навіть не озираючись до мене. Сама не помітила, коли почала з захопленням розглядати його. Це був мій типаж: темне волосся, смаглява шкіра, середній зріст, блакитні очі… Він дуже мені подобався. Аж занадто…