Розділ 10

3 червня 2017 року, Лондон

На тремтячих ногах я прогулювалися вулицями міста. Знайомий парк з сотнями різновидів квітів зустрічав мене своїми барвами. Люди на вулицях посміхалися, адже видався дуже навіть погожий день й можна було вже скидати дощовики чи залишати вдома парасольки. Хоча чомусь здавалося, що така радість на їх обличчях з’являлася саме тому, що вони мене впізнають. Але звідки?

Вже ось місяць як у друкованому вигляді вийшла моя книга й ще десь додаткових кілька тижнів як почалася реклама мого детективу і це цілком могло привернути увагу людей до моєї нікому раніше не потрібної особи. Але ми з Томасом позиціонували Артуріо Кірсбі як автора-загадку. Ніхто навіть точно не міг сказати – чи він взагалі чоловік і це ще більше збурювало цікавість читачів. А мої соцмережі, звісно, від його імені – за лічені дні зібрали під дописами з несподіваними загадками, тисячі прихильників творчості, що підписувалися просто шаленими хвилями.

Все не могла повірити, що це справді відбувалося зі мною. Здавалося, ще кілька років тому стала ніким, поруч з іменитим автором, а тепер все неначе докорінно перевернулося з ніг на голову. Вже Ніл мав з захватом дивитися на мене, але він тільки те й робив, що заперечував мій успіх. Йому все не вірилося, що така як я, здатна досягти чималих успіхів, коли його кар’єра котиться до дна.

Звісно, в нього також були свої шанувальники, але смішно, що працюючи в одному з ним жанрі я вже мала більше прихильників, ніж він встиг назбирати за всі роки. Перші роботи в самвидаві подарували мені те, чим знехтував він – повагу та захват від поціновувачів саме електронного формату книг. До того ж, я не тільки продовжувала бути присутньою в просторі друкованих видань, а й активно спілкувалася з читачами на сайті, де публікувала свої роботи.

Що ж я не забувала й обожнювала робити найбільше – надягати якесь темне худі, сідати на фоні якоїсь простенької стіни й записувати на відео завдання, себто нову загадку. І найцікавіше те, що навіть ті, хто все життя були поруч зі мною, нізащо не здогадалися б, хто ж ховається під тим капюшоном. Адже голос змінювала за допомогою програми, а обличчя ховалася за товстим шаром матерії.

Тоді в коментарях до відео та часто й в особисті повідомлення починали сипатися відповіді, але дуже рідко хтось вгадував правильну розгадку. Чому я, чесно кажучи, дуже тішилася. Адже читаючи часом найхимерніші коментарі, любила відпочити від зайвих думок та переживань.

Ну й ще в мене був гарненький люблячий синочок, що також потребував моєї уваги. Він часто й був моїм головним натхненням, бо навіть не підозрюючи нічого, найчастіше давав найкращі ідеї для книг та тих же загадок. Адже хто загадкове зникнення людини розглядатиме з точки зору трирічної дитини? Всі одразу починають накручувати себе й ідеї стають все безглуздішими, коли простесенька розгадка криється в них прямісінько під носом.

Тож коли він спав або був у дитячому садку, я сідала за комп’ютер і писала. Адже це був той самий момент, коли залишалася абсолютно сама й могла сповна насолоджуватися компанією власних героїв.

Ви запитаєте, а де ж був мій чоловік у дані моменти. Сказати чесно? З кожним роком все більше втомлювалася запитувати в Ніла, де він тинявся весь день. Та й коли поруч був ноутбук з новими рукописами, то цілком поринала у власні світи.

– Відчепися вже від мене зі своїми питаннями, – частенько ось така от відповідь слідувала на мої слова, тому мене цілком можна було зрозуміти.

Звісно, він не завжди так поводився. Особливо коли син трішки підріс і був зайнятий в дитячому садку, ми з Нілом часто вибиралися в якісь романтичні місця чи просто прогулятися містом та насолодитися неземною атмосферою Лондона разом. Як і колись, закохано щебетали одне з одним, часом зупиняючись зробити фото та щоб Ніл дав комусь автограф. Але з кожним днем розуміла, що все змінюється і не сказала б, що в кращий бік.

Нумо зазирнімо, що ж там в розділах від Анні Ксандр... Вже здогадуєтесь, що їх поєднує окрім назв й виходу оновлень о 12:00 щодня?)