Розділ 9

26 жовтня 2016 року, Лондон

Прокинулася я від кількох сповіщень, що надходили одне за одним та змушували телефон вібрувати.

– Хто там тобі так рано пише? – буркнув Ніл, позиркуючи на мій телефон.

– А мені звідки знати? Думаєш, я якийсь пророк чи що? – останнім часом в коханого все більше падали продажі його книг і він через це злився на всіх підряд, але це не означало, що мене не може щось дратувати.

– Ну…то хто там?

– Мама…– з чималою паузою промовила я та відклала врешті телефон, хоч як мені цього не хотілося.

Ніл обійняв мене й знову повернувся у світ сновидінь, а я все чекала тієї миті, коли він піде на свою чергову зустріч і я зможу побути наодинці з телефоном. В думках тільки те й робила, що поверталася до трьох повідомлень, що прийшли майже одночасно. Перше – представлення мого співрозмовника. Друге – його помірний захват моїми книгами. Третє ж я любила найбільше й водночас боялася відкрити телефон і зрозуміти, що це мені лише привиділося. Адже це швидше було щось навіяне, ніж реальне. Не чула випадків, щоб видавництва знаходили людей на сайтах самвидаву, але так вони дізналися про мене. А точніше він і одне його фото та звичайнісіньке привітання могли ще й дуже як змусити приревнувати Ніла.

Що ж було б, якби мій чоловік дізнався, що видатися пропонують саме мені й обіцяють непогані наклади, коли його твори вже майже не купують і видавництва починають надсилати відмови… Ой…навіть не уявляю. Бо, наприклад, кілька місяців тому врешті наважилася заїкнутися йому, що сама пишу книги, вже маю досить багато робіт і кожна з них популярніша за попередню. Але чи вразило б це Ніла? Дуже навіть сумніваюся. Швидше викликала б черговий порив гніву. Що ж ставалося під час таких випадків? Нічого страшного, принаймні, для нашого з сином фізичного здоров’я, а от ментальне… З цим завжди було якось складніше.

Під час таких нападів гніву Ніл спершу забувався взагалі, де знаходиться. Сичав, лютував, часом нищив дуже навіть недешеві предмети декору, лякаючи маленького Генрі, що якось після такого не ходив кілька днів. Про мову ж взагалі згадувати не хочу. Лікарі сказали, що це нормально, буває, що дитина замовкає, але ж не наш щебетун… Він кілька місяців міг не змовкати й тут один Ніловий напад і Генрі просто як якась гарненька лялька майже непорушно сидів на місці, змушуючи мене конкретно так хвилюватися. Тому уникала подібного й не хотіла засмучувати своїх чоловіків.

Чому ж не пішла ще тоді, розуміючи, що ці напади можуть бути ще квіточками? Та куди йти? До мами, яка за два роки так і не змогла вибратися з тієї мізерної квартирки, де й для неї було замало місця? Чи в готель, не маючи майже ніяких власних збережень. Звісно, я відкладала скільки могла з доходів з власних книг, але зазвичай користувалася Ніловою карткою й він перевіряв всі мої витрати. А коли щось і знімала готівкою, навіть якийсь мінімум, то в нього було стільки запитань, що хотілося просто провалитися під землю.

Тож коли Ніл пішов нарешті на зустріч до свого видавця, таки взяла свій телефон. Нових повідомлень не було та я розуміла, що не одна в цьому світі та можу втратити свою можливість. Гудки здавалися такими довгими й повільними водночас, що я вже встигла рознервуватися, хоча й не варто було. Світлішої та більш позитивної людини, ніж Томас, напевне, не було на цілісінькому світі. Тоді я неабияк зраділа, що зустріла саме його і не прогадала. Адже у найважчий час саме він стане на моєму боці та допоможе в дуже навіть нерівній боротьбі за справедливість.

Проте це буде лише потім, а тоді я лиш кивала та поволі відповідала на все нові й нові запитання. Коли ж завершився дзвінок, на тремтячих ногах пішла до сина. Ні, це були зовсім не погані новини, а найкращі умови співпраці з видавництвом, які я коли-небудь чула. Навіть в Ніла таких ніколи не було. Тож це була така собі хитка хода щастя й всіх своїх сенсах, адже несла в собі ще й багато супутніх неприємних моментів.

Нумо зазирнімо, що ж там в розділах від Анні Ксандр... Вже здогадуєтесь, що їх поєднує окрім назв й виходу оновлень о 12:00 щодня?)