Розділ 8

17 квітня 2015 року, Лондон

Надворі знову накрапав дощ. Легкі краплини дріботіли по підвіконню, створюючи ідеальний настрій для письма, що я і робила. Це було вже третє моє творіння, яке не знати чому й писала. Адже першу книгу давно вирішила нікому не показувати, окрім чоловіка. З кожним місяцем, що я на неї дивилася чи перечитувала, вона мені здавалася чимось не вартим навіть зайвого витраченого часу. І там хотілося підредактувати, і там. А третій розділ, наприклад, і зовсім хотіла повністю переписати. Словом, все було мені не так.

Це лиш з другою книгою почувалася впевненіше. Але лиш до того моменту, поки не поставила останню крапку. Далі ж почалися суцільні сумніви й вагання і якби не Генрі, що от-от мав з’явитися, можливо, так і не наважилася б опублікувати свою кількамісячну працю на просторах інтернету.

Дивно, але від дня народження сина так і не зазирала на той сайт. Часом здавалося, що це було просто через страх, але здебільшого просто давався взнаки брак часу, який увесь виділяла для сина й чоловіка. Звісно, Генрі завжди діставалося від мене більше уваги, що особливого дратувало Ніла останніми місяцями. Але як він собі уявляв життя з маленькою дитиною?

Тож таки зібралася з духом і відкрила вже ніби таке рідне посилання. Обкладинка книги з промовистою назвою «Два роки мого життя» замиготіла перед очима, немов підморгуючи мені. А погляд все чіплявся за надпис Артуріо Кірсбі – мій тутешній псевдонім, який почну використовувати й у всіх майбутніх книгах.

Взагалі, коли придумувала собі таке нове ім’я чи то маску, за якою читачі не бачитимуть мене справжню, то здавалося, що воно має бути чоловічим. Солідніше звучало б. Та й детективи річ не хитра. Рідко можна було зустріти гідний детектив, написаний під жіночим іменем навіть у наш час. Хоча знала багато прикладів, коли відомі письменниці брали собі псевдоніми по типу мого. Вирішила не виділятися. Та й писати під справжнім іменем не хотілося. Це мав бути такий собі сюрприз для Ніла. Хоча на той момент досі була непевна, чи взагалі захочу комусь про щось розповісти.

Мій погляд піднявся трішки вище – до меню зі сповіщеннями й відверто кажучи, впала б, якби не сиділа зараз у затишному офісному кріслі. Понад сто сповіщень. А читачів…тисячі людей почали слідкувати за творчістю якогось невідомого Артуріо Кірсбі.

Зайшла в коментарі й не могла спинитися. Читала, читала й читала, захлинаючись радістю від того, скільком людям подобалася ця книга.

«А продовження планується?»

«Чи можу я десь знайти друкований варіант книги?»

«У вас такий багатогранний головний герой…»

«Ох, завершили на найцікавішому. Чи дізнається героїня, хто справжня власниця золотого браслета?»

«Не можна так цікаво писати. Я навіть забув, що мені на роботу потрібно. Мало не звільнили. Але все ж це було того варте. Чекаю продовження»

Генрі прокинувся й захникав, просячи їжі. Тому мала відірватися від екрана ноутбука й заметушилася навколо синочка. Важкеньким він вже став, але було однією насолодою піднімати таку цінну ношу. А які ж у нього були милі оченята. Бездонна блакить, нехарактерна ні для мене, з моїми карими очима, ні для Ніла, з його зеленими. І хоч як це не дивно, з кожним днем вбачала у маленькому синові все більше рис, що були притаманні його дідусю. Як от ці прекрасні блакитні оченята.

– Зараз тобі мама покаже щось цікавеньке, – заворожуюче промовила я й покружляла з сином на руках до ноутбука. – Дивися, скільки у нас тут читачів. Тепер не тільки твій татко популярний.

– Мама, – заусміхався Генрі, тикаючи своєю крихітною ручкою по обкладинці книги.

– Так-так, це написала твоя мама, – поцілувала сина у маківку, пригортаючи до себе свій найбільший скарб.

Нумо зазирнімо, що ж там в розділах від Анні Ксандр... Вже здогадуєтесь, що їх поєднує окрім назв й виходу оновлень о 12:00 щодня?)