Розділ 1

2 листопала 2024 року. Лондон

Перші ж кілька кроків і нога підвертається. Вона немов вичікувала на цей момент, щоб не дати мені піти й забрати сина з собою. Міцно зціплюю зуби, оцінюючи ступінь болю в кісточці та спираюся на перила. Кілька хвилин не можу навіть ступити жодного кроку й постійно поглядую на Генрі, що ніколи не вирізнявся особливою терплячістю. На щастя, улюблена гра в телефоні цілком поглинула його увагу й він навіть не встиг нічого помітити.

– Міс, з вами все в порядку? – підбіг наш сусід, а я мимоволі знову поглянула на свою ліву руку з ще добряче помітним слідом від обручки.

– Т-так, – заледве промовила, з полегшенням помічаючи, що біль у нозі почав затихати.

Мені б лиш спуститися до машини та потрапити на поїзд, а далі вже якось та й буде. Головне, аби він нас не знайшов…

11 років тому

Коли я того дня вийшла з університету, вже було досить пізно. Втома давалася взнаки, але згадки про виставу, яку ми поставили разом з одногрупниками за моїм сценарієм, постійно викликали посмішку на моєму обличчі. Особливо, зважаючи на її гідну оцінку. А той факт, що сценарій був написаний на основі моєї першої книги, ще більше окриляв.

Це був кінець грудня. Можливо навіть середина незвично холодного січня. Зазвичай я б пішла до свого дому пішки, як частенько любила це робити, але навколо все замітав сніг й тіло промерзало до самісіньких кісточок. Тому терпляче чекала на автобус, визираючи через скляну перегородку зупинки. Раділа навіть тим крихтам тепла, які рятували від різких подувів вітру.

Здавалося б, яка картинка могла бути більш непривабливою за змучену дівчину, що сяк-так намагалася зігріти руки в кишенях довгого безрозмірного пуховика? Ще й все обличчя було замотане шарфом настільки, що видно було однісінькі лиш очі. А його в той момент і вразила. Принаймні саме це він пізніше мені розповідав.

Так-так, я настільки сподобалася кароокому красунчику, що він навіть пішов зі мною на автобус, на яких точно ні разу не їздив. Я ж бачила, що він йшов до зупинки прямісінько від власного автомобіля. Але не подала жодного знаку, лиш знову тихенько посміхнулася губами, покритими кількома шарами шарфа.

Наступного дня ми знову зустрілися. Тут же – на автобусній зупинці. Заметілі вже не було і я значно менше асоціювалася з цибулинкою. Та й тягнути важкі підручники і реманент для вистави не мала жодної необхідності, тож була навіть ще в кращому гуморі. Не стрималася й посміхнулася до красунчика в його незмінному чорному пальто, накинутому поверх класичного костюма. У відповідь зловила лиш замріяний погляд, але мені цього вистачило навіть більше за будь-які слова.

І от наступного дня ми вже їхали поруч. Така собі третя фаза нашого уповільненого знайомства. Ніхто не наважувався розпочати розмову. Просто мовчки дивилися одне на одного рівно до того моменту, коли мені потрібно було вже виходити. На диво, він також підвівся зі свого місця. Я ж чітко пам’ятала, що минулі рази він тут не виходив. Але нехай, не надала цьому жодного значення.

– Зажди, – крикнув він, а я настільки не чекала, що він заговорить зі мною, що чомусь лише прискорила крок. Проте не змогла не спинитися, коли почула наступні слова. – Мені так сподобалася твоя вистава…

– Справді? – посмішка знову сіяла на моєму обличчі. Він бачив… Йому сподобалося…

– Особливо ось ця от посмішка по її завершенню, – одразу зніяковіла й спробувала пірнути під шарф, але він спинив. – Не варто ховати ні від кого власних емоцій.

Більше ми не промовили ні слова, але він провів мене до самісінького дому. Спершу хотіла трішки поблукати вуличками, заплутати сліди, щоб він не знав, де насправді розташована моя квартира, але отримала дзвінок від мами й мусила поспішати додому. Ми жили з нею лиш вдвох і вона ні від кого іншого не могла отримати тієї підтримки. Хоча того моменту вона просто хотіла порадіти з кимось, адже її проект вперше затвердили на роботі й вона терміново мала їхати до Чехії, аби втілювати його в життя.

Наступного дня вже була субота, тож спокійнісінько могла допомагати мамі пакуватися, але ніяк не виходило зосередитися на процесі. Спершу лиш здавалося, але під вікнами я точно бачила його. Він то виходив з власної машини, то сидів у ній зі злегка опущеним склом та не відводив погляду від нашого будинку. Красунчик. Злегка закучерявлене волосся, кущисті брови, чітко окреслені вуста та ніс з легкою горбинкою. Як завжди, в костюмі та час від часу з якимось записничком. Він не знав, в якій саме квартирі я живу, але точно розуміла – він тут через мене.

Здавалося б, його присутність біля дому мала лякати, змушувати конкретно переосмислювати порядок речей, але я лиш посміхалася. Хоча мала б, адже це був перший червоний сигнальчик, який просто прийняла за романтичний хід з його боку.

Ну що, сподобався розділ? А в Анні Ксандр є не менш цікава книга, яка пишеться паралельно з цією. Вже здогадуєтесь, що їх поєднує?)