49. Відлюдник.

Живіт оперізував, заважаючи дихати нещадний біль, і цей, такий раптовий, зовсім неочікуваний спазм, ніби ременем з добре вичиненої телячої шкіри міцно стискав мене. Не треба, ой не треба було їсти ту коричнювату сироїжку, хоча й була вона досить смачною. Незважаючи на усе оце, я все ж таки доповзав до лісового струмка, що весело й безтурботно, дзвінко дзюркотав, ніби співаючи якусь, зрозумілу лише йому пісеньку.  Джерело було поряд, зовсім недалеко, а вода з нього була хороша й смачна, точно не дощова, бо коли її пив, то аж боліли зуби, така була зимнюча. З глибини водного дзеркала виринув і вирячився на мене образ незнайомця (не Нарцис, звісно, бо він же з іншої опери, а у мене тут своя розповідь). Подумки промовивши тричі магічну древню мантру «Вода – найкращі ліки», я, набравши цілющу рідину у складені долоні декількома великими ковтками втамував невгамовну спрагу. Розглядаючи округлі камінці на дні і повільно чухаючи місцями рудувату та із сивиною, випалену сонцем рідку борідку я розмірковував про те, скільки ще потрібно часу, щоби стати щонайбільше схожим на печерну людину. Печери у мене не було, але був маленький будиночок на узліссі, що хилився на лівий бік та дах якого був повністю порослий мохом. Три тижні і дві доби опісля подій у храмі минали напрочуд швидко й непомітно. Усамітнившись, знову складав минулі події по логічних поличках. Але безуспішно. Бо ж тут я нарешті мав змогу подихати чистим повітрям передгір'я, а не свіжим смогом. І як лише трапилась нагода то одразу вирушив сюди. Сюди, де я відчував дух тітоньки осені, яка ніжно обіймала мене та показувала як цвіте верес. Я дякував їй за густий і приємний запах соснового ліс, за яскраві жовті квіти золотнику, з якого бджілки збирають напевно останній цьогорічний нектар. В лісі лише де-не-де виднілися сніжно-білі порхавки та червонясті моримухи, певно інші благородніші гриби поховалися від страху. Врешті-решт знайшовши декілька старезних чорних грибів, поїдених слимаками я поплентався до хатинки, тихесенько буркотавши собі попід ніс стару бабусину приказку 'Хто дорогу простує - той вдома не ночує'. 
Відпустка завершилася...