48. Пропажа.

Повільно і тихо я вийшов у світлу ніч. Годинник на ратуші двома дзвінкими ударами дзвону сповістив мене та й усіх, хто його чув чи слухав, про те, що уже друга. Інстинктивно повернувши і піднявши голову в сторону, звідкіля було чутно цей звук, я побачив математично точну круглу білу дірку в чорному небі. Лише через хвильку збагнув, що це повня. Місяць освітлював місто краще за міські ліхтарі, які для економії електроенергії можна було б і вимкнути. Пройшовши декілька кроків я спинився біля вікна, з якого линула гарна і ніжна пісня.  Досить пізно, як для колискової. Трішечки постоявши і послухавши приємний мелодійний голос і рюмсання дитини, я попрямував додому не коротким шляхом, не навпростець. Ні, я не боявся, що мене тоді хтось переслідує чи слідкує за мною, я не плутав сліди, як боягузливий заєць, що прудко тікає від якогось зголоднілого хижака, ні. Тоді мені було байдуже абсолютно до всього, включно з моїм багатостраждальним псом Марком. Вибач, друже. Тоді я не думав ні про що. Просто вкотре провітрював мізки. Десь через півтори години проходив повз ресторацію, у якій веселилися люди на  веселому весіллі. І я помітив, як один прикольний чувак, розпихаючи руками усіх своїх конкурентів, у карколомному стрибку спіймав підв’язку, кинуту молодою нареченою. Бббррр, від побаченого чомусь аж стало не по собі. І коли нарешті я підійшов до свого будинку, то вирішив ще трохи погріти лавку. У світлі місяця я знову і знову розглядав записку із трьома словами.  Десь у глибинах інтелекту уже складався величезний пазл  із цих усіх численних і дивних подій. Так сидячи і розмірковуючи, я не одразу зауважив і зрозумів, що у моїй квартирі увімкнулося світло. Одинока темна тінь пройшла по кімнаті і світло згасло. Двері балкону тихенько і без скрипу відчинилися і мій блохастий радісно вибіг подихати свіжим повітрям. Слідом за ним на балкон вийшла невідома струнка постать і, наскільки я здалеку зміг розгледіти, бо ж був цього разу без бінокля, почухала собацюру за правим вухом і дала йому харчів. І знову ця безжальна невпевненість опанувала мене, не даючи встати і діяти, швидко підбігти до дверей квартири і нарешті дізнатись хто це. Провівши поглядом цю незнайому людину, що прямувала в нікуди, почекавши трохи і вирішивши, що мене вона уже не помітить я встав із лавки. Вірний пес із невдаваною радістю зустрів мене, крутившись довкола себе і махаючи хвостом. Як же погано, що ти не вмієш говорити, чи може добре, не знаю навіть. Так говорячи до Марка, я подивився на  стіл. На ньому лежало те, що я не знайшов в потрібну мить у своїй таємній схованці. Як же ж так? 
Ніхто ж не знав...