47. Диригент.

Про те, що безмежне полотно простору усе наскрізь просякнуте різними числами я здогадався дуже давно, як і про те, що у цьому всесвіті щось не так. Десь неподалік, ось тут, біля мене, затаїлась важливо критична помилка, майже як ділення на нуль, яка, як той кольоровокрилий, маленький і  гарний метелик, викликала непередбачувані й глобальні наслідки там, де їх зовсім не повинно було б бути. А найжахливіше усвідомлювати, що цю помилку ніхто і не шукає. А якщо ти б її знайшов, чи виправив би? Бо щодо самого себе я не зовсім і впевнений у власній відповіді. Я ж бо зовсім не умію керувати велелюдним оркестром і палички спеціальної у мене немає і не було, й не буде. Пам'ятаю, як я, слухаючи приємну класичну музику на безкоштовному концерті, розмірковував про те, ким я міг би бути в ньому. Нотою? І якою саме? Інструментом? Та й яким? Головним чи другорядним? А може я тонкий смичок або не настроєна струна? Струна, яка вібрує і тремтить видобуваючи приємні для невідомих і невидимих слухачів звуки. Звуки, через які відчувається музичний брейнгазм. Отже, я був у тому саме місці і у саме той час, як і було написано у моїй симфонії життя. Дивно, але голова зовсім не боліла, порожня певно. На чолі була дбайливо накладена кимось марлева пов'язка. Помітив, що через вчорашню шарпанину на піджаку не вистачає одного ґудзика. А сам піджак був акуратно розвішаний на бильці крісла. А вчорашні події навіть не хотілося й пробувати аналізувати. Але, я ще раз переконався у тому, що навіть тоді, коли ти потрапив у неприємну халепу чи у прикру безвихідь, коли закінчились набої або от-от ти зірвешся зі скелі в бездонну прірву, хтось та й простягне тобі руку, допоможе, охоронить навіть від найгіршого. 
Від самого себе...