46. Два по 23.

У кожного свій певний тернистий шлях і у мене теж є свій. Тоді, петляючи, як боягузливий заєць, вузькими і заплутаними вулицями вечірнього міста, яке поринуло у гучне святкування знову чогось і якому я був абсолютно байдужий, мені було не до філософських роздумів про догматичні відмінності світових релігій. Прагматично розраховуючи на надійний захист, на який зовсім не заслуговую і у який тоді не вірив, втікаючи, я біг і водночас, і знаючи й не знаючи, куди. Різко звернувши в котрий раз, я зупинився перед високими й масивними дверима, які без стуку самі відчинилися переді мною. Я дуже хотів увійти туди, але щось не пускало мене, тримаючи знадвору великої будівлі, однак почувши позаду себе цокіт копит, силою вкинув своє тіло уперед, водночас відчуваючи як хтось хапає мене за стопу, я обернувся. Уже падаючи спиною на мармурову підлогу, завчасно, так як мене навчали, притуливши підборіддя до грудей, зрозумів, що увійшов сюди не весь, якась частина мене залишилась на порозі. Упершись вільною ногою об одвірок, я безуспішно намагався не дати витягти мене назовні. І тоді мені хтось допоміг. Міцний взаємний хват долонею за передпліччя. Цей дотик, я знаю, я пам'ятаю його. Чомусь в цю мить подумав про гру у перетягування канату. А, так, я ж не написав найважливішого, вибачте захопився описом деталей. Отже. Мабуть від втрати крові я почав марити, бо те, що я побачив тоді, про що зараз намагаюсь написати, багатьом не потрібно читати. Тому, поки не пізно, краще оберіть та перегляньте якесь кулінарне шоу. А тим, хто продовжить читати, я співчуваю, щиро співчуваю. На чому я зупинився? Напружені м'язи як натягнуті канати, скрип старого одвірка і страшний пекельний погляд з-попід чорного капюшона, і погляд цей спрямований був не на мене. Дивився він на того, хто тягнув мене у середину. Вони боролися, боролися саме за мене і здається, добре знали один одного. Аж раптом капюшон страхітливо нап'явся і з нього почали здійматися угору химерно закручені роги із загостреними кінчиками. Тахікардія гупала насосом так, що аж ребра скрипіли. І тут я зрозумів, рогатий увійти не може. Зібравши залишки сил, я відштовхнувся ногою від одвірка і зацідив тварюці межи очі. Двері зачинилися так само самостійно, як і відчинилися. Я встиг помітити як тринадцять постатей у чорних балахонах стояли схрестивши руки за спинами перед входом. Холодний піт почав виділятися зі шкіри на спині лише від однієї божевільної думки.

Так, це був Він...