45. Кров.

Кров, тепла кров сочилася крізь пальці і я відчував, як великі, червоного кольору краплі падали на землю, одна за одною, як дощ. Де ще один? Кого ж іще не вистачає? Ці питання, чомусь, тоді інтуїтивно здавалися мені головними. Печеее, зараааза, ще й камінець застряг. Калейдоскоп кольорових думок разом із головою крутилися проти годинникової стрілки зі швидкістю світла. Рівень адреналінчику у крові зашкалював. Це ж треба було так послизнутися, впасти, чолом проїхатися по ґрунтовій стежці. Важко дихаючи, захеканий, я стояв у тіні відомої міської вежі з двома розмореними левами, що позіхаючи лежали на варті входу. Лівою долонею тримаючись за розбите чоло, навприсядки я обмацував правою рукою нижнє каміння вежі, шукаючи те, що мені було потрібно. Знайшовши потаємне місце, я відкрив свій сховок і запхав руку по лікоть в отвір. І тоді. І тоді щось холодне, слизьке і бридке обплутало моє передпліччя і я відчув, як це щось, проколюючи шкіру, впивається гострими, як голки зубами в мою плоть. Трохи із запізненням але, все ж таки спрацював первісний інстинкт самозбереження, я висмикнув руку та відсахнувся від стіни вежі, та впав на землю приземлившись на сідниці. На руці висіла, звиваючись, метрова змія, яка чомусь враз розімкнула пащу. Тремтячими від шоку пальцями я поштурхав її і переконався, що вона мертва. Це ж скільки є отрути у мені і у моїй крові щоб ця нечисть здохла??? (Трохи згодом я розмірковував, що, можливо, я дійсно змінився, став іншим і це вже не Я. Крила мої були обмотані павутинням і намагання вибратися лише погіршувало моє становище.) Але тоді якийсь з найпрудкіших учасників сафарі підло ударив мене у потилицю так, що я беркицнувся, однак одразу зіп'явся на ноги та рішуче і агресивно відповів. Навіть не знаю хто тоді більше здивувався я чи він. Поваливши його на землю обличчям униз та побачивши наступних, я побіг далі, думаючи куди б сховатися.

І поблизу було лише одне таке місце...