43. Поступ.

Чи хтось нагадає мені, скільки часу вже минуло з початку цієї історії? Простір та Час безповоротно провалилися у глибоку й безкінечну кролячу нору і зовсім не бажали звідти вилазити. Світло у кінці довжелезного тунелю ніхто навіть і не збирався вмикати та й кінця тунелю не було видно на обрії. Мерехтіння великої лампи денного світла, яка блимала та зваблюючи підморгувала мені, навіювало сумні роздуми про непевне майбутнє людства. Думки та слова переплуталися поміж собою у нерозв'язний Гордіїв вузол, розрубати який не було сил та й не було чим. Постійне вдосконалення та розвиток, прагнення досягти якогось невідомого Ідеалу, невже це і є Суттю Нашого Існування? Вдосконалення не кожного зокрема, а узагалі. Прогрес, прогрес будь-якою ціною. Навіть за небезпеки абсолютного знищення. Та нічого, спробують іще раз. ‘Що ви обрали?’. ‘Що? А. Гм. Так’. Ввічливий голос офіціанта з ресторації, назви якої не знаю, пам'ятаю лиш сині вхідні двері, нагадав мені про карту вин, яку я, тримаючи в руках, припинив гортати, втупивши погляд у стіну. Цікаво, равлики це інтроверти? Чи вони стають екстравертами лише тоді, коли їх виколупують маленькою виделкою з двома зубцями з їхніх крихких хатинок і смакують з часниковим соусом? У цей теплий літній вечір дюжина слизьких створінь з різними приправами лежали догори дриґом на спеціальній тарілці і за життя не уявляли собі існування ожинового вина, яким я їх зараз буду запивати. Раптом лампу розірвало з тріском і дрібні шматочки скла дзвінко посипалися на підвіконня. Я зрозумів, що треба йти звідси, й негайно. Залишивши нез'їденим одного найменшого равлика з грибним соусом під номером 7, я напружив м'язи ніг, щоб встати з плетеного крісла, однак.

Чиясь рука несподівано лягла на моє праве плече...