40. 04:00.

З тріснутого навпоперек, брудного, давно не митого дзеркала мене пильно розглядав жирнючий і бридкий прищ, який з комфортом розмістився собі на носі, прикрашаючи неголену та кислу, невдоволену пику. Вирішив дати йому декілька годин життя, до світанку, а потім безжально ліквідувати. Мучило риторичне запитання: бритись чи не бритись? Зненацька затремтіло, задеренчало скло у віконних рамах, так одразу і не втямив, що то було. Нічна гроза буйствувала, шалений гуркіт грому перекрикував шум старого і порожнього холодильника, а також сумне бурчання голодного шлунку. Через навстіж прочинене вікно у кімнату увірвався рвучкий вихор свіжого, приємного запаху озону. Водночас блискавиця освітила мене і я інстинктивно підійшов до вікна, і зовсім не для того, щоб його зачинити. Обпершись на перила балкону, незважаючи на холодну дощову воду, мені, щойно вилізлому з попід теплої ковдри, було байдуже на негоду. Я дивився в очі темній постаті у чорній куртці з каптуром. Не знаю, чи мені здалося, але очі незнайомця нібито світилися у темряві, а обличчя було спотворене навіть не усмішкою, а якимсь звіриним оскалом. Не відводячи погляд, нахилившись уперед, я відповів йому такою ж войовничою гримасою, від злості, до болю у щелепі, стиснувши зуби. Скільки тривало оце протистояння невідомо, але я вже встиг добряче змерзнути, однак я мусів додивитися куди піде й де саме зникне силует непроханого візитера. Цього разу замкнувши двері, я трохи походив туди-сюди по кімнаті і забувши витертися, ліг у ліжко мокрий. Бо це ж не важливо.

Потрібно додивитись сон...