39. Сукуб.

Ми так легко та невимушено кружляли у повільному танці, немов дві білі пухнасті пір'їни, що по спіралі повільно спадали на землю, відірвавшись від небесного птаха, який крилами ловив вітер та вільно летів попід сріблястими хмарами. Її граційна постать у напівпрозорому вечірньому платті зачаровувала, я ніжно тримав її за талію та тендітну руку й не міг відвести погляду від її очей, які гіпнотизували мене так, що я нічого не помічав довкола себе. З кожним моїм рухом тіло неначе пронизував потужний розряд блискавки, який по вінця наповнював акумулятори життєвою енергією. Вона посміхалася). Аж раптом різко запала німа тиша і єдиним звуком, який я тоді чув, був шум циркуляції крові у вушних капілярах. Хтось ніби натиснув кнопку 'пауза', невпинний плин часу зупинився і я, як середньовічна статуя, грубо висічена з білого мармуру невмілим учнем скульптора, стояв не рухаючись, очікуючи досвідченого майстра. Вона схилила голову на моє плече, потім притулилася своєю щокою до моєї щоки і я відчув, як тепла, солена краплинка мокрої сльози скотилася по її довгому, але гарному носі та помандрувала униз по моїй неголеній шиї. Потім відійшла від мене на два кроки, оглянула з ніг до голови, підійшла впритул, міцно обійняла та прошепотіла щось на вухо, але так, що замість слів було чутно лише її подих. Перемагаючи параліч м'язів, я заплющив стомлені очі, і коли впертим зусиллям підняв повіки я побачив висолоплений язик  гавкуна, який важко дихав та нервово стукав хвостом об підлогу. Як же він зайшов? А, точно. Ця дурна звичка не замикати двері колись мене погубить. Над ліжком гордо височіла палатка з одиноким і спраглим туристом, який заблукав у горах. Я сонно подивився на настінний годинник, щоб дізнатись котра година. І я не здивувався.

Бо знову був точно такий же час...