Вулицею йшла, шумно крокуючи по мокрому від недавнього проливного і рясного дощу тротуарі група осіб, одягнених у майже однаковий одяг, основною ознакою подібності якого був насичений чорний колір. На звук гавкоту і гарчання вони зупинилися і водночас усі як один підняли голови та подивилися на мене з невдоволеними виразами обличчя, так нібито ми перервали якийсь дуже важливий їхній ритуал. Чомусь подумав, що у них у головах узагалі пусто і здалося, що на них ніхто з пішоходів, окрім мене і собаки, не звертає уваги. Але найдивнішим було те, що вони були нібито шиковані кимось по семеро у дві колони. І лише тоді, як ці люди, не обходячи калабані, хитаючись вліво-вправо продовжили свій рух до тільки їм відомої мети, зі спини я впізнав його.
Він йшов останнім зліва, чотирнадцятим…