У далекому дитинстві наївно розмірковував, як це можливо, так, майже безкінечно творити Енеїду чи лиса Микиту. І усе щоб було докладно, змістовно та із певним підтекстом. І коли лежав, наївшись медово солодких диких черешень, на однойменному дереві з аркушем паперу, намагаючись викласти на ньому хоч щось, слова не трималися купи і нічого путнього не виходило з мого напруженого до болю мозку. Тихо їм заздрив. Але тепер нарешті зрозумів, що потрібно лише віднайти і підібрати дюжину кабелів і просто під’єднатися до ноосфери, де уже усе це є і готове, і чекає, бери і лише просто транслюй у цей світ. Вирішив. Порахував на пальцях рук і плюс дві ноги до дванадцяти і піднімаючи затерплу від довгого і нерухомого сидіння дупу побачив кота, який переходив мені дорогу.
Як на зло він був чорний, як нафта і йшов зліва направо…