Розділ 4: «Незручні попутники»

 Корабель «Летюча Барракуда» скрипів, як старий диван, забутий у вакуумі. Повітря просякло гаром, гіркотою дешевої кави й страхом. Дипломат Вейн метався по вантажному відсіку, його писклявий голос гриз вуха:

— Це самогубство! Я ж казав — тут діє «Синій Клан»!

Капітан Гаррук влупив кулаком по панелі:

— Графік важливіший за твої істерики! Не подобається — стрибай за борт!

Рон, звичним рухом перевіряючи бластер, спостерігав за сценою без особливого ентузіазму. Пальці ковзали по знайомих зазубринах. Стиснута щелепа — ознака напруги.

— Капітане, графік гарно виглядатиме на твоїй могилі, — буркнув він. — В рамочці з написом «Я був пунктуальним».

Омі стояла осторонь, погляд сфокусований, але тіло — нерухоме. Її очі звузились: внутрішня обробка даних.

— Три кораблі. Сині мітки. Відстань — 15 кілометрів.

Удар — перебірки здригнулись, світло згасло. Аварійні лампи залили відсік кривавим світлом. Десь зашипіла труба, повалив дим.

— Ну от, — пробурмотів Рон, — почалося.

Сирена тривоги вистрілила в повітря пронизливим виттям. Корабель здригнувся, коли системи перейшли в режим ізоляції. Світло миготіло, люки автоматично заблокувалися — занадто пізно.

— У нас злом! — вигукнув Гаррук, стрибаючи до панелі управління. — Вони обійшли захист, чорт забирай!

Рон ковзнув поглядом по сенсору безпеки: кілька червоних крапок уже були на борту.

— Тільки не кажи, що ми залишили вантажний шлюз незачиненим.

— Це пастка! — вигукнув Вейн. — Вони знали, що ми тут!

Металевий скрегіт пролунала з лівого відсіку. Стеля задрижала. Вентиляційні люки клацнули, один із них почав згинатись, мов хтось виламував його зсередини.

Рейдери наближались. Їхні тіні ковзали по стінах, наче хижаки. Перший зломщик увірвався через шлюз, плазмова гвинтівка розпечувала метал.

— Омі, зліва! — гукнув Рон.

Вона рухалась. Її тіло втратило форму, перетворившись на блискучий щит. Заряди відскакували, залишаючи оплавлені плями. Інша рука — батіг, який знешкодив двох нападників. Але третій встиг вистрілити. Заряд влучив у її плече.

— Омі! — Рон кинувся вперед, стріляючи. Руки тремтіли, але кулі летіли точно.
Із диму вийшов гігант у броні.

— Віддайте дипломатишку, і я лишу ваші кишки на місці!

Капітан вистрілив — безрезультатно. Пірат кинув гранату. Вибух. Рона відкинуло на підлогу, поруч із Вейном, що белькотів щось про «статтю 47».

— Стули пельку! — Рон потягнув його до укриття.

Омі ступила вперед. Її тіло розсипалося, створюючи стіну між плазмою і Гарруком. Спалах. Після нього — тиша. Але її форма вже не була цілісною. Права половина — прозора, мов лід.

— Втратили… багато… але живі, — її голос зривався.

Рон кинув гранату. Кидок. Вибух. Велетень впав.

Капітан сидів на підлозі, важко дихаючи:

— Дякую.

Рон підійшов до Омі. Торкнувся її плеча — воно було крижане.

— Болить? — прошепотів він.

Вона поглянула на нього. В очах плавали іскри — біль, подив… і щось ще. Її голос — тихий, але чіткий:
— Коли ти крикнув моє ім’я... не «біом», а «Омі»... Колектив проголосував. Одноголосно.

Рон застиг. Сирени вили. Але час ніби спинився.

— Ти не повинна була…

Вона раптом зробила щось нове. Вперше. Сама. Без аналізу. Без алгоритму.

Вона обійняла хлопця.
Незграбно. Незвично. Але щиро.

— Це був вибір, — сказала вона. — Мій. Не фракції. Не Ядра. Мій.

Рон закрив очі. Її дотик був теплим. І дуже… людським.

У дверях з’явився Гаррук:

— Гей, голубки космічні! Допоможіть старому з перев’язкою!

Рон посміхнувся, не розмикаючи обіймів.

— Іду, капітане. Тільки… дай нам ще хвилину.
Уперше за весь час космос не здавався безкінечно холодним.