Розділ 3

Увечері Рон сидів у барі, потягуючи віскі, який Омі «оптимізувала» до смаку витриманого пів століття у дубовій бочці. Напій тягнувся гіркуватим післясмаком дитячих спогадів. Десь в кутку двоє торговців сперечалися про ціни на антиматерію, але Рон не чув їх — його погляд був прикований до порожньої склянки.

Сьогодні він не сміявся. Не жартував. Просто сидів.

— Ви часто вживаєте алкоголь наодинці, — пролунав знайомий голос.

Він не обернувся. Знав, що Омі вже поряд. Її аромат сьогодні нагадував дощ після довгої спеки — не свіжий, а обіцяючий.

— Це називається «роздуми про життя», — буркнув він.

— Ми помітили. У такі моменти ви частіше насуплюєте лоба і дивитеся в порожнечу.

Рон усміхнувся, але криво. Порожнеча в ньому давно була постійною орендаторкою.
Він повернувся. Сьогодні вона виглядала майже по-людськи. На щоці красувалась родимка — штучна, але зворушлива. Її руки лежали на столі — спокійні, мовчазні.

— Ти стежиш за мною? — запитав він, не з гнівом, а з цікавістю.

— Ми аналізуємо поведінку партнера. Для покращення взаємодії.

— І які висновки?

Омі нахилилася ближче. Її подих — ледь вловимий запах озону.

— Ви боїтеся самотності. Тому жартуєте. Тому п’єте. Тому запропонували «побачення».
Рон завмер. Склянка в руці раптом здалася надто холодною.

— А ти? — прошепотів він. — Тобі не страшно бути... чимось більшим, ніж просто конструкція?

Її пальці обережно торкнулись його руки. Вперше — не аналітично, не функціонально. Просто дотик. Живий.

— Страх вимагає індивідуальності. Ми... я лише починаю це розуміти.

Тиша накотилася, як тепла хвиля. Вони мовчали, і це мовчання не тиснуло. Навпаки — заспокоювало.
За барною стійкою щось впало. Склянка розбилась. Рон здригнувся, але Омі не зрушила з місця. Її очі були прикуті до нього — вперше без аналізу. Просто — присутність.

— Якщо ти вирішила мене вивчати, — мовив Рон після довгої паузи, — тоді правила: ніяких щупалець на людях, ніяких голосувань за мій обід.

— І жодних капсул із сиропом на стелі? — її голос був м’яким, з ледь вловимою насмішкою.
Рон пирхнув:

— Особливо капсул.

Вони вийшли в коридор. Аварійне світло фарбувало стіни в криваво-червоний. Десь у глибині скреготіли двері, ніби зітхав старий друг.

— Завтра перевіряємо вантажний конвой, — сказав Рон, ламаючи тишу. — Готуй свої переговори з піратами.

— Уже підготували 12 сценаріїв, — відповіла Омі. — І один… жартівливий.

— Жартівливий?

— За вашими шаблонами: «Гей, бовдури, мамка вам печива не спекла?»

Він засміявся голосно, щиро. З найближчого вентиляційного люка вискочив наляканий щур.

— Гаразд, мікроби, — пробурмотів Рон, не ховаючи усмішки. — Може, з вас і справді щось вийде.
І вперше за довгий час він не відчував, що говорить це для жарту.

Уроки музики

Рон застиг біля входу в музичний відсік. З-за дверей долинали дивні звуки — не мелодія, а панічний стогін клавіш, ніби синтезатор переживав нервовий зрив.

— Омі?.. — обережно привідчинив він двері.

Біом сиділа за інструментом, схилившись над клавішами. Її пальці метушливо перебирали звуки, немов намацуючи правильний порядок думок. На екрані миготіли рівняння — музика в її уявленні народжувалась із формул.

Рон притулився до дверей, слухаючи, як невпевнені акорди стикаються, зливаються, розсипаються.

— Якщо це твоя спроба наслідувати Баха, то… він щойно прокинувся у труні й пішов протестувати.

Омі не озирнулась.

— Ми намагаємось синтезувати емоцію. Але вона не має чіткої частотної формули.

— Сюрприз, — Рон знизав плечима. — Людські емоції взагалі не мають логіки.

Вона завмерла. Її спина трохи опустилася, ніби від невдачі.

— Дисиденти вважають це марною витратою ресурсів. Але ми... я хочу зрозуміти. Що таке краса — не з даних, а зсередини.

Рон підійшов, сів поруч. На її зап’ясті висів браслет з дротів — його подарунок.

— Дивно, — промовив він. — Колись я думав, що краса — це щось зовнішнє. Симетрія, пропорції…
А потім ти увійшла в їдальню, зробила з кави еліксир і поцілила мені сиропом у вухо.
І знаєш що? Це було… прекрасно.

Омі повільно повернула голову. У її зіницях блиснуло — суміш здивування й тепла.

— Тоді... можеш показати, як це звучить?

Рон усміхнувся, потягнувся до клавіш. Він грав погано, як типовий аматор, але впевнено. Кілька нот — проста мелодія з дитинства, трохи фальшива, трохи сентиментальна.

— Це моя перша музика. Мати колись співала під цю штуку, коли було відключено світло.

Омі слухала, не кліпаючи. Потім раптом її пальці лягли поруч. Вона повторила мотив, додаючи до нього ще одну лінію — глибшу, тремтливу. І вже за мить — третю, наче її тіло саме вібрувало у ритмі.

— Це… — прошепотів Рон, — це вже не Бах. Це ти.

— Ми адаптувались, — відповіла вона. — Але не як алгоритм. Як... відлуння.

Вони сиділи поряд, клавіші бриніли, світло мерехтіло, ніби від дихання самого Ядра. І раптом Рон відчув, що це — один із тих рідкісних моментів, коли час сповільнюється, коли весь всесвіт стихає, аби послухати музику двох, таких різних, істот.

І коли остання нота затихла, він сказав:

— Тепер я точно знаю, що ти жива.

Омі не відповіла. Вона лише обережно торкнулася його пальців.

— Ми хочемо створити ще.

— Тоді… давай створимо разом.