Розділ 2: Дипломатія для чайників

Рона розбудило щось липке, що повзло по щоці. Він інстинктивно ляснув себе, очікуючи розмазати якусь космічну комаху, і тільки тоді зрозумів: його рука вся в солодкому сиропі, а зі стелі на подушку ритмічно капає прозора рідина.

— Омі! — вигукнув Рон, підхоплюючись. — Це що, знову твоя наукова програма?

Двері ковзнули набік. Омі з’явилася в отвірі, зібравши волосся в косу. Її погляд миттєво ковзнув по калюжі на підлозі, по Ронові й затримався на його роздратованому обличчі. На мить вона ніби стиснула плечі.

— Ми тестували синтез поживних речовин, — відповіла вона, дивлячись Ронові в очі. Голос звучав рівно, але в ньому з’явилася ледь помітна пауза. — Це глюкозний концентрат. Ви мали оцінити смак у стані спонтанного пробудження.

— Оцінити?! — Рон тицьнув пальцем у липку пляму. — Я мало не втонув у цьому експерименті. Мені здалося, що я прокинувся в пащі гігантського космічного слимака!

Омі непомітно опустила погляд, її вуха ледь порожевіли (або це відблиски лампи?). Проте вона швидко зібралася.

— Ваша реакція ірраціональна, але... кумедна. Ми додамо «слимака» до списку метафор для аналізу.

Рон зібрався щось буркнути, але помітив, як Омі спостерігає за ним — із тривогою, яку вона намагається замаскувати під спокій.

Вона хвилюється… Чи я сердитий? — здивувався він.

— Ладно, був би я суворіший, — сказав він уже спокійніше, — але спати в сиропі не входить до моїх улюблених ранкових ритуалів.

Омі раптом дозволила собі легке полегшення — її плечі ледь розслабились.

— Ми врахуємо це для майбутніх тестів, — коротко кивнула вона.

***

Станція «Люменіс» прокидалася. Коридорами котилися візки, крізь вентиляційні решітки тягнуло чимось горілим. Рон ішов попереду, жуючи синтезований батончик, а Омі рухалася за ним, іноді поглядаючи з-під лоба — мовчки, уважно, із ноткою напруження.

— Ей, Деккер! — гукнув механік Грук, злазячи з люка. — Чув, твоя подружка — грибок? Головне, не підхопи лишай!

Рон скривився, але відреагувати не встиг.

— Ми не грибок, — рівно відповіла Омі, її голос трохи напружився. — Наш геном на 23% збігається з археями, на 18% — з...

— Ой, все, розумниця! — перебив Грук, зникаючи в люці. Рон помітив, як Омі затримала погляд на ньому, в її очах заблимала розгубленість.

— Тебе справді турбує, що про нас говорять? — тихо спитала вона.

— А кому сподобається, коли з тебе жартують? — кинув Рон, потім додав неохоче: — Просто… не хочу, щоб на станції думали, ніби я спілкуюся тільки з бактеріями.

Омі замислилася. Її очі стали м’якішими, брови насупились.

— Але вчора ви згадували «побачення». Ми почали голосування за вашим запитом.

Рон зупинився й подивився на неї вже уважніше.

— Голосування? Ти жартуєш?

— Ліберальна фракція пропонує спільний прийом їжі. Консерватори — тест на сумісність. — Омі ледь помітно знизала плечима, і в її голосі з’явилася нота образи.

Рон відчув, як у ньому борються роздратування й… несподіване співчуття. Він згадав, що для неї навіть жарти — це складна наука.

— Я просто так сказав… Мабуть, невдало, — буркнув він.

Омі на мить затрималась. Її губи ледь тремтіли, ніби вона намагалася щось сказати, але не наважувалася.

— Жарти — важлива частина людської комунікації. Ми їх вивчаємо. Наприклад: чому 40% ваших жартів — про самоприниження?

Рон знизав плечима.

— Бо життя — це жарт, а я — його улюблена жертва.

Омі подивилась на нього довше, ніж зазвичай, і в її погляді вперше промайнуло співчуття. Вона тихо додала:

— Це сумно.

***

У вантажному доку стояло загусле повітря, пахло мастилом.

— Консерви… консерви… — бурмотів Рон, перебираючи банки. — Хтось взагалі це їсть?

— Термін придатності минув 3,7 року тому, — повідомила Омі, торкнувшись однієї банки. Її шкіра на мить стала напівпрозорою, і Рон побачив, як під нею заграли ледь помітні вогники.

— Омі, не світись так, — кинув він, — люди не готові.

Омі розгублено зупинилася, її плечі опустилися.

— Так краще? — запитала вона після паузи й спробувала зробити руку максимально “нормальною”.

Рон усміхнувся:

— Просто будь… ну, схожою на людину. Принаймні, коли тут хтось є.

Омі кивнула, і в її рухах з’явилася незграбність. Вона навіть випадково впустила банку — і, здається, зніяковіла.

— Я правильно роблю? — запитала вона вже м’якіше.

— З кожним днем — усе краще, — відповів він.

Вона не відповіла, але в її очах на мить з’явилася іскорка… чи то радості, чи то втіхи.

***

Ввечері Рон опинився в їдальні. Він сидів із чашкою кави, намагаючись не думати про майбутню зміну. Раптом поруч сіла Омі з двома чашками.

— Ми вдосконалили смак, — обережно сказала вона й простягнула йому чашку. — Варіант з ваніллю.

Рон зробив ковток і здивовано підняв брови.

— Справді смачно.

Омі, спостерігаючи за ним, раптом сором’язливо всміхнулася. З її плечей зійшла напруга.

— Ми аналізували, чому смак важливий для вас. І зрозуміли — це не лише про енергію. Це про спогади.

Рон не одразу знайшов, що відповісти. Він відчув, як між ними зникла ще одна невидима стіна.

— Дякую, Омі, — сказав він тихо. — Ти… молодець.

Вона похитала головою, ніби ще не до кінця впевнена у власному успіху, але вперше за весь час її міміка стала по-справжньому живою.

— Ми старались. Для вас.

Рон не стримав усмішки. Його торкнула несподівана думка:
Може, вона справді вчиться бути ближчою. А може, я вчуся приймати інакшість…

Вперше за багато місяців він відчув: з кимось можна бути не просто напарником, а справжнім співрозмовником.