37 Влучний постріл

Оля та Іван після невеличкого перепочинку та вивчення документів, що були в ліків та в мефів, вкотре приїхали на закинуту шахту мефів, щоб забрати старійшин та знову податися до корабля інопланетян. Її не покидала надія увімкнути корабель та знищити за допомогою інопланетних технологій супутник, який кружляв над головою та не давав змоги повноцінно пересуватися по своїй території в денний час доби.

Старійшини вкотре радо зустріли своїх гостей та з задоволенням погодилися допомогти.

Шлях до бази подорожуючі подолали швидко, бо Іван увесь час переповідав старійшинам свої пригоди та відповідав на їх численні запитання.

Ось уже стало видно кінцеве місце призначення. Гравіцикл зупинився на березі річки. Пасажири спішилися і кожен почав займатися своїми справами.

Старійшини розпочали приготування до обряду, а Оля та Іван старанно оглянули місцевість.

Після того, як відкрилася стежка, група попрямувала до корабля.

Все було так само, як і минулого разу, але Іван більш впевненіше підійшов до пульту управління та увімкнув аварійне освітлення.

• Ти вже сміливіше почав свої дії, - підмітила Оля. – Вже не так страшно?
• Ти знаєш, я з задоволенням констатую той факт, що я вже багато чого пам'ятаю і розумію з тих сувоїв, що ми вивчили, що ти мені розказала та те, що я прочитав в документах мефів і це дає мені впевненість у своїх діях
• Я рада за тебе, - посміхнулася дівчина. – Я так само відчуваю впевненість. Отже пробуємо знайти щось таке, що дасть нам можливість підняти корабель у повітря.

Робота кипіла. Оля та Іван метушилися, шукали, обмацували, все до чого тільки могли дотягнутися руки, тиснули на кнопки, клацали тумблерами, але, на превеликий жаль, результату не було. Корабель не піддавався управлінню.

• Що будемо робити? – промовив Іван, сівши на підлозі. – У нас нічого не виходить…
• Так. Не виходить, - втомлено прошепотіла Оля та сіла поруч Івана. – Давай трішки перепочинемо.
• Ви перепочиньте трішки, - промовив старійшина. – Попийте трохи води, скуштуйте печеної картоплі.
• Петре, - гукнув Петра головний старійшина. – Ти здогадався взяти картоплі?
• Так, - озвався Петро. – Перед самим від'їздом дружина поклала у торбу, а я й не став викладати, бо знав, що ніч у нас буде не легка. А значить потрібна буде перерва.
• Тоді давайте всі разом поїмо картоплі, - погодилася Оля. – На повний шлунок воно веселіше працювати.
• Я пропоную вийти на свіже повітря, - запропонував Іван. – Там картопля буде смачнішою…

Всі гуртом вийшли з корабля і сіли на все ще теплу землю аби перепочити та поласувати вечерею. Петро дістав з торби картоплю та поклав на м'яку траву. Від картоплі поширився аромат диму.

• У мене вже слина потекла, - промовив Іван очищуючи м'якоть від шкірки. – Мммм…
• Пахне дуже смачно, - погодилася Оля також очищуючи свою частину вечері. – Колись давно ми з татом пекли картоплю також. І вона була така ж пахуча та смачна. За тисячу років з картоплею нічого не сталося.
• Справді? – втрутився в розмову Петро. – Ми думали, що картоплю ми почали готувати зовсім недавно. Приблизно нашими прадідами…
• Ні. Я добре пам'ятаю цей смак і запах, - запевнила Оля. – Помилки бути не може.
• Яке дивне життя, - озвався головний старійшина. – Старці ми, а найстарша серед нас ти, хоч ти і молода дівчина.
• Так, - погодилася Оля. – Технології можуть кардинально перевернути наше життя. Я дуже сподіваюся, що ми все ж зможемо увімкнути корабель. Користь з нього буде дуже потужна. Ми зможемо змінити своє життя і перейти на денний спосіб життя.
• Будемо надіятися, - промовив Петро. – Мені також не подобаються ці нічні пересування. Значно веселіше жити вдень і спати вночі, як ми і робили все життя.
• Так, - погодився Іван. – Саме денний спосіб життя і не давав нам можливості жити спокійно, бо це око, що висить над нами нас постійно відслідковувало і ставалися облави.
• Тихо, - прошепотіла Оля. – Я чую якийсь тихий шелест. Ви чуєте?
• Я чую, - погодився Іван. – Може це мефи нас знайшли? Бо це не схоже на диких тварин.
• Ховаймося! – тихо вигукнула дівчина та стрибнула у кущі, які росли неподалік.

Всі кинулися за нею і зачаїлися в гущавині.

Оля та Іван дістали бластери та приготувалися до зустрічі з ворогом.

Шелест чувся вже голосніше і голосніше. Раптом десь зовсім близько звук зник.

• Мені здається, що це гравіцикл, - пошепки поділилася здогадками дівчина.
• Але хто нас може тут шукати в такий час? Може Роб? – припустив Іван.
• Він знає куди ми поїхали, але якщо це він, то на базі сталося щось лихе, - погодилася Оля.

Оля та Іван до болю в очах вдивлялися в темряву, щоб зрозуміти хто прибув.

Ось вже почулися кроки, які в нічній тиші лунали особливо чітко.

• Бачу постать, - прошепотіла Оля. – Це не схоже на Роба.
• І це не меф, - відповів Іван. – Хто ж це?