32 Позитив

Радість Олі та Івана були неймовірними. Потрапивши нарешті на базу, полонені змогли трохи відпочити після не тривалого,але важкого полону.  Роб та команда створила потрібні умови для відновлення сил у обох. Смачна та поживна іжа і м'яке ліжко цьому посприяли, а глибокий та міцний сон зробили свою справу. Оля та Іван добре відпочили.

• Привіт. Що тут у нас нового? – спитала Оля зайшовши у кімнату командувача базою де знаходилися Роб, Алена та Мул.
• Привіт. Як спалося? – промовила Алена відірвавшись від сувою та повернувшись на слова Олі.
• Дякую. Дуже добре, - відповіла дівчина, потираючи пальцями синці на іншій руці. – Іван ще не прокинувся?
• Ми його ще не бачили, - знову промовила Алена. – Піти подивитися як він?
• Ні. Не треба. Я сама піду подивлюся, - Оля повернулася до виходу. – То що… У нас нема новин? Мене наче довго не було…
• Новин нема ніяких, - відповів Мул. – Тебе не було трохи більше ніж два дні. За цей час ми виконуємо план. Мефи працюють задовільно, але інколи треба їх переконувати силовими методами, що працювати на славу Меф треба краще. На зв'язок з верховним виходжу регулярно і він нічого не підозрює. Поки – що не підозрює.
• А як наші нові члени суспільства? – поцікавилася Оля. – Вони відчувають себе добре? Не скаржаться, що їм знову треба працювати в шахті?
• Не скаржаться, - втрутився в розмову Роб. – Вони після роботи мають можливість більше відпочити, читати, займатися спортивними тренуваннями, бойовими мистецтвами. Вже кожен знайшов собі справу до душі. Якщо коротко, то вони задоволені своїм становищем. Праця перестала бути непосильним тягарем.
• Чудово! Я дуже рада, що все так сталося і ми дали їм нове життя, - промовила Оля та направилася до виходу. – Піду подивлюся, як Іван…
• Олю, ти хоч скажи куди ти ідеш з Іваном і як на довго, щоб ми знали де тебе шукати, а то раптом знову якась неприємність станеться…- прожестикулював Роб. – Ми всі хвилюємося за вас.
• Нічого не станеться, - посміхнулася Оля. – У нас вже є ціла система розвідки та оповіщення у разі непередбачуваних обставин. Ми всі оберігаємо один одного. Рекам я дуже вдячна. Вони хороші істоти. Добрі і кмітливі.
• Так. Вони нам все розповіли. У них тут добре все поставлено на рахунок розвідки та передачі інформації, - посміхнувся Роб. – Все роблять швидко та правильно. Хороші союзники.
• Так, - Оля знову посміхнулася. – Ми їдемо на нашу стару базу. А гравіка ви пригнали сюди?
• Пригнали. Нам про нього також реки повідомили, - продовжив Роб. – Він робочий. Можете брати. Коли плануєте повернутися?
• Якщо все піде за планом, то ми там пробудемо довгенько. Днів три або шість…, - Оля задумалася. – А якщо не за планом, то повернемося вже сьогодні або завтра.

Вона попрямувала до дверей.

• Чим ви там будете займатися? – доганяв її Роб. – Це небезпечно?
• Ти хвилюєшся за мене, - промовила Оля та поклала руку на плече Роба.

Роб кивнув головою на знак згоди.

• Не хвилюйся. Там я буду не сама. Там буде Іван та старійшини ліків, - заспокоювала вона Роба. – І основну роботу будуть робити вони, а я лише допомагатиму, за необхідності. Робота ця досить складна і Іван просить моєї підтримки.

Оля обняла Роба.

• Все буде добре. Не хвилюйся, - вкотре сказала дівчина. – Ми скоро повернемося. Але перед цим я маю навідатися до реків та подякувати за допомогу.

Вона різко повернулася та попрямувала до кімнати де відпочивав Іван.

Постукавши і не отримавши відповіді, Оля відчинила двері. Іван все ще солодко спав, витягнувшись у ліжку на повний зріст. Підійшовши до ліжка, дівчина полоскотала шматком нитки у Івана під носом.

Іван дуже кумедно покрутив носом та замотав руками біля обличчя.

• Вставай вже, сонько, - Оля від душі розсміялася, спостерігаючи за хлопцем. – Ти проспиш все найцікавіше…
• Ні…- відповів Іван потягаючись. – Ти не даси мені такої можливості…
• Як твої рани? – спитала дівчина. – Болять?
• Та ні. Дрібниці. – знехотя відповів хлопець. – Заросте, як на собаці.
• Давай подивлюся, - наполягала Оля. – Не пручайся. Я лікар, як не як.

Хлопець показав ногу. Рана затяглася кровавим згустком і трохи засохла.

• Бачу, що та трава й справді дуже цілюща, - погодилася Оля. – Добре. Одягайся. Поїдемо до старійшин. Справу треба продовжити робити. Крім нас нема кому. Але спершу завітаємо до реків. Подякуємо за порятунок.

Оля вийшла з кімнати та направилася у двір. Сонце вже висіло над самим горизонтом.

• Я готовий! – вигукнув позаду голос Івана. – Можемо їхати.
• Добре, - відповіла вона і направилася до гравіка. – За кермом сьогодні я.
• Як скажеш, - погодився Іван та сів на пасажирське крісло. – Рушаємо.
• Повертайтеся з  успіхами, - прожестикулював Роб, який саме стояв біля воротаря і махнув рукою.
• Дякую, - відповіла Оля та махнула рукою у відповідь.  - Без успіхів та вдачі нам ніяк не можна.