30 Визволення

Вперше в житті Оля не раділа сонячним променям. Сонце повернуло на південь і повністю освітило дерево на якому висіла дівчина. Спочатку це було приємне тепло і ніякого дискомфорту не відчувалося, але з часом відкриті ділянки шкіри на тілі дівчини почервоніли і вкрилися пухирями від опіку. Нестерпно хотілося води, порожній шлунок зводило від болю, тіло боліло від тиску мотузок. Тішило те, що в роті не було смердючого кляпу і вона могла говорити.

Але голодна була не тільки Оля.

Десь здалеку знову почувся крик химери, яка шукала поживи для себе та своїх нащадків. Минуло кілька хвилин і вже було чутно шелест повітря від могутніх крил стародавньої пташки. І ось вона уже над головою.

Химера дещо зависла над галявиною де висіли полонені і почала знижуватися. Її увагу привернула чимала здобич, яка нерухомо висіла на дереві.

Оля та Іван завмерли і затаїли подих. Стати здобиччю велетенського дикого птаха – перспектива, м'яко кажучи, така собі.

• Що робити? -  гарячково мізкувала Оля. – Обідом для людожерів ми не стали. Це досягнення для мене, як для дипломата. І ось тобі нова біда. Не вистачало ще нам стати обідом для цієї пташки та її голодних пташенят. Напевне буду кричати, якщо ця химера спробує відкусити щось смачне від мене або Івана. Людожери принаймні зацікавлені отримати базу, а отже будуть нас рятувати. Але це при умові, що вони почують мій крик.

Химера, тим часом, опустилася на землю та, склавши крила, ходила навколо висячих полонених та розглядала їх знизу. Вочевидь, що така здобич була для неї зовсім новою і явно не за розмірами. А це значить, що шанси вижити були чималими, якщо химера розцінить здобич завеликою для себе.

• Іди геть,  - дівчина намагалася подумки відігнати хижака. – Іди за кроликами та куріпками… Іди геть…

Проте химера, ймовірно, не почула рекомендацій Олі стосовно кроликів. Вона підійшла до Івана, розправила крила і підстрибнула вгору. Хижачка вхопилася пазурами за ноги Івана і почала розглядати здобич зблизька.

Іван терпляче витримував увагу химери і не видавав жодного звуку, хоч і пазурі боляче впилися в тіло. Він все ще надіявся, що химера не побачить у ньому смачного делікатесу і втратить увагу переключившись на вже звичних лісових мешканців.

Проте химера не поділяла думок Івана також. Вона розкрила зубату пащу та впилася щелепами в м'які частини тіла хлопця, намагаючись відірвати шматок плоті.

• Ааааа, геть, киш, іди геть, кишш… - заволала Оля. – Допоможіть…Рятуйте…

Дівчина кричала щосили і сподівалася, що надпотужний крик налякає хижачку і та втече.

Проте химера мала достатньо міцні нерви і крики її зовсім не лякали. Вона продовжила атакувати Івана, намагаючись відкусити смачний шматок м'яса якщо не з одної, то з іншої сторони, завдаючи хлопцеві чималого болю.

Але така ситуація,  на щастя Івана, тривала не довго. З кущів вистрибнув заспаний людожер Кус з палицею схожою на спис та розпочав відганяти знахабнілу пташку. Химера не мала наміру відступати. Вона вже відчула смак крові, яка їй, ймовірно, сподобалася і тепер вона стала нападати на людожера.

Кус, відбиваючись від химери, почав відступати вглиб лісу ближче до стоянки.

Оцінивши ситуацію і зрозумівши, що бій з озброєною палицею здобиччю їй не виграти, химера повернулася назад до Івана і з подвоєною люттю накинулася на беззахисного полоненого.

Побачивши, що ситуація погіршується, Оля знову почала кричати та кликати на допомогу.

З гущавини лісу вибіг Кус, а разом з ним і кілька людожерів. Вони зі знанням справи оточили ошаленілу від крові химеру і за допомогою кількох влучних ударів порішили хижака.

Один з людожерів поволік химеру до стоянки, інший підхопив палиці і пішов за першим.

Кус залишився біля полонених. Він мовчки оглянув тіло Івана. З кількох рваних ран струменіла кров. Кров падала на землю і випаровувалася під пекучими променями сонця. Кус, підхопивши палицю, пішов у гущавину лісу. Його не було хвилин двадцять, а може більше. Потім він з'явився на галявині з пучком якоїсь трави в руці. Людожер знайшов на землі два камінці, поклавши на однин траву, іншим почав товкти по цій траві. Отримавши таким чином кашку, він підійшов до Івана та змастив нею рани. Потім він заходився засипати землею плями крові, що накапали з відкритих ран.

• Що це? – спитала сама себе дівчина. – Виконання обов'язку по охороні чи виявлення співчуття? Треба відмітити, що після нанесення кашки, кров з ран перестала бігти, хоч і рани були достатньо глибокими і без необхідної екстреної допомоги Іван міг би втратити значну кількість крові, що навіть могло би призвести до летального кінця. Треба також відмітити, що над полоненими людожери не знущалися.

Оля висіла і намагалася заспокоїтися після пережитого нападу.

• Може попросити води? – міркувала вона. – Заразом і дізнаюся, чи притаманна їм хоч якась людяність…
• Кус! – окликнула вона охоронця.
• Чого тобі? – озвався той.
• Ми хочемо пити, - продовжувала вона. – Принеси нам, будь-ласка, води.

В гущавині почулося буркотіння та тихі кроки.

• Напевне пішов по воду, - подумала дівчина. – Хоч і був трохи не задоволений.