28 Грум

Оля вирішила більше не кликати Івана. Вона вже зрозуміла, що він живий та знаходиться поряд. Ця інформація трохи її заспокоїла. Раз Іван живий, значить зовсім скоро ситуація почне змінюватися і скоро буде шанс вибратися з халепи.

• Як же я не вбереглася та дала можливість захопити себе? – Олю гризла набридлива думка. – Хто міг так зухвало вчинити з нами?

Оля висіла на дереві та роздумувала над своїм станом. Вона поглянула на небо. Ківш Ведмедиці вже змінив своє положення.

• Скоро світанок, - промайнула думка. – Венера вже сяє справжнім діамантом на темному оксамиті неба. Це значить, що наші мучителі прийдуть по нас. А хто ці мучителі? Це точно не рептилоїди і не реки. А хто? Печерні? Але нащо їм мене полонити та підвішувати? Не логічно…

Подув свіжий вітерець і наче осяяв розум Олі.

• Це людожери! – думка наче вогонь обпалила розум дівчини. – Як же я гарніше не здогадалася! Вони нас зжеруть по черзі…Як же я потрапила в таку халепу? Чому я така не обережна!

Оля зітхнула, а стогін мимоволі по - зрадницьки вирвався з її грудей.

• Що робити? – Оля розпочала хвилюватися. – Так. Перестань панікувати та зберися думками. Треба тягнути час і можливо хтось здогадається нас врятувати? А хто буде рятувати? Я ж нічого не казала лікам, що повернуся на шахту, а значить вони нас шукати не будуть. Моя команда і Роб? Але вони всі далеко звідси і патрулювання цієї місцевості не входить у плановий  радіус. Значить звідси допомоги не буде. Печерні? А звідки вони знають, що я тут могла би бути або висіти, як лантух на дереві. Теж ні. З цієї сторони допомоги очікувати не варто.

Оля знову спробувала заспокоїтися та закрила очі.

• Допомоги чекати нема звідки, - подумала вона. – Значить викручуватися потрібно самостійно. Але як? Якщо нас одразу вб'ють, то шансу не буде. А якщо по – черзі? Теж шансів не багато вижити. Реальний шанс вижити з'явиться тоді, коли я буду мати можливість говорити.

Трохи заспокоївшись, Оля зітхнула та заплющила очі. Задрімати їй так і не вдалося, бо надто сильно боліло все тіло, яке було туго скручене мотузками.

Слабкий свіжий вітерець лоскотав обличчя та куйовдив вже й так сплутане волосся.

Думки так і роїлися в голові і не давали спокою.

• У мене є час до сходу сонця, - роздумувала дівчина. – Я маю щось придумати…Я маю щось придумати… Я маю щось придумати…

Але шалена втома та нервове виснаження дали свої знаки і Оля задрімала.

Прокинулася вона від того, що хтось голосно говорив внизу. Вона, розплющивши очі, подивилася вниз. Внизу стояла істота досить не приємної зовнішності з скуйовдженим волоссям та бородою. Брудне тіло істоти було прикрито шматком шкури, а в руках знаходилася дерев'яна палиця загострена з одного кінця і дуже походила на спис.  Істота то стояла на місці, вдивляючись та вслухаючись у ліс, то безладно блукала між полоненими голосно позіхаючи та потягаючись. Істоті було нудно. Це читалося у всіх рухах.

• Кус, - хтось когось гукнув здалеку. – Давай її сюди.

Істота стрепенулася і мотнула головою у відповідь.

• Ооо, - подумала Оля. – То ти в нас Кус. Охоронець Кус. Значить мене зараз будуть знімати. Добре, що мене, а не Івана.

Істота заходилася вовтузитися біля мотузок і Оля поступово почала опускатися на землю. Опустившись на землю, Оля не змогла стати на ноги. Ноги затекли і нестерпно боліли. Проте, цей факт не збентежив охоронця. Він підійшов до полонянки, розмотав її з численної кількості мотузок, потім підхопив однією рукою та закинувши худеньке тіло дівчини на плече, попрямував у напрямку галявини. На галявині він поклав дівчину на землю та став поряд.

На галявині, яка була оточена гущавиною не було нікого. Посеред галявини ще трішечки диміли недопалки деревини, але більше не було нічого і нікого.

• Видно, ці дикуни теж вели напів нічний спосіб життя і намагалися не привертати увагу рептилоїдів необережними діями, - думала Оля. – Інстинкт самозбереження працює у них добре. Що ж далі?
• Давай її сюди, - гукнув голос з гущавини.

Кус підняв дівчину, витягнув кляп, частково розмотав мотузки та схопивши в оберемок поніс у вказаному напрямку. Біля величезного розлогого та тінистого дерева стояло кілька осіб.

Кус знову поклав Олю на землю. Оля повернула голову та оцінила ситуацію.

Група розступилася і під деревом залишився один дикун.

• Цей напевне головний, - подумала дівчина.

Дикун повільно підійшов до Олі та обійшов її з усіх сторін, уважно розглядаючи незнайомку.

• То он ти яка! – нарешті промовив головний. – Кажуть, що ти захопила базу ящірок…Це правда?

Оля вирішила говорити.

• Правда, - промовила вона. Дівчина вирішила продовжувати розмову до тих пір, допоки це буде можливо. Перемовини можуть продовжити життя їм обом.

Дикун голосно розреготався.

Оля мовчала.

• Правда? – спитав дикун все ще регочучи. – Ти подивися на себе…Ти безсила та немічна…І до речі…Що ви шукали в лісі?