22 Реанімування

Оля працювала весь вечір і всю ніч.

Чіпування звільнених кінокефалів було майже завершено.

Оля лягла в ліжко. Руки та спина боліли через багатогодинну безперервну роботу з проведення хірургічних маніпуляцій.

• Олю, - промовив Іван. – Давай я тобі зроблю щось поїсти. Що тобі приготувати?
• Я відпочину трішечки і маю прооперувати ще останній десяток осіб, - відповіла вона. – Не хочу відволікатися, бо ми не маємо гаяти часу.
• Це буде швиденько. Ти встигнеш  поїсти до того часу, як приїде нова група, а може ще й відпочити. Я готую твою улюблену страву…
• Добре. Готуй. Я тим часом відпочину трохи.

Іван заходився біля реплікатора і вже за кілька хвилин невеличку кімнату заповнили аромати свіжої їжі.

• Олю! Сідай до столу. Все готово.

Оля підвелася з ліжка та сіла до столу. Вона намагалася згадати коли та що вона їла востаннє, але нічого пригадати не вдалося. Їжа смакувала і тарілка вже дуже швидко спорожніла. Потім дівчина підвелася та попрямувала до ліжка.

Ліжко м'яко огорнуло стомлене тіло і Оля не відчула, як повіки стали важкими, а сама вона занурилася у солодкий сон.

Вже за кілька хвилин в бункер прибула остання партія звільнених полонених, які залишилися чекати в кімнатах нагорі своєї черги на ковток нових технологій. Вони вже бачили своїх побратимів, які кардинально змінилися після відвідування бункера і маніпуляцій Олі та з трепетом очікували відчуття нової реальності. Але Оля спала. Сон був спокійним, дихання розміреним і здавалося, що вона не спить, а лише заплющила очі на якусь мить.

Іван сидів за столом та читав книжку про медицину, яка тут лежала ще з того часу, як її туди поклав Кор.

Сам Кор лежав в ізоляторі та терплячи очікував свого часу для «реінкарнації».

Раптом Оля стрепенулася та розплющила очі.

• Іване? – промовила вона. – Котра година?
• Вже сьома ранку, - відповів Іван, поглянувши на годинник.
• Я довго спала? 
• Ні. Не довго. Всього лиш дві години…
• Чому ти мене не розбудив раніше? У мене ще багато роботи…
• Тобі треба було трішки відпочити після тривалої роботи…
• Новенькі прибули?
• Так. Вони чекають нагорі. Покликати?
• Давай їх сюди. Треба завершити роботу і поповнити суспільство новими членами.

Іван піднявся з крісла та поспішив нагору.

В кімнаті всі відпочивали. Хтось дрімав, хтось просто лежав і дивився вгору.

Іван переступивши поріг, Іван оголосив:

• Хто бажає першим стати людиною розумною?

З ліжок піднялося декілька осіб та направилися до Івана.

Всі разом вони спустилися вниз для отримання чіпу.

Не минуло й кількох годин, як всі прибулі пройшли через руки Олі.

• Добре. Всі тепер мене розуміють та можуть відповідати…- розпочала Оля  чергову промову до навернених до людства. – Ви тепер повноцінні громадяни нашої невеличкої спільноти, яку я називаю людством. Перед нами багато складних завдань та небезпечних викликів. Але ви всі маєте надзвичайно потужну зброю - розум. Розум допоможе вам правильно оцінювати ситуацію та приймати розумні та логічні рішення. На перших порах вам потрібно буде працювати в шахтах, як ви це робили раніше. Але тепер ви вже не раби, а працівники, які виконують необхідні завдання для блага нашого суспільства. Ви будете проживати на базі і, як і раніше, їздити працювати на шахту. Шахта знаходиться під нашим контролем, працювати ви будете кілька годин на день. Працюватимете поряд з мефами, котрі, на відміну від вас, знаходитимуться там постійно. У вільний від роботи час вам проводитимуть навчання з фізичного розвитку, оволодіння бойовими мистецтвами, а також уроки для удосконалення розумових здібностей та опанування новими знаннями. Але у нас не буде спокою, а значить, ми будемо захищати свою свободу. Чи готові ви до нового життя?

Кінокефали одностайно закивали головами.

• Добре, - продовжила Оля. – Ви можете зараз піти відпочивати та займатися читанням або спілкуванням з побратимами аж до вечора. Ввечері ви повертаєтеся на базу і переходите у підпорядкування Роба. Він тепер буде вашим керівником.

Кінокефали поволі попрямували до ліфту щоб піднятися до кімнат відпочинку.

• Іване, - звернулася Оля до побратима. – Мені потрібна твоя допомога.
• Слухаю тебе, - відповів Іван.
• Принеси, будь – ласка, Кора сюди та поклади на стіл, - попросила дівчина.

Іван метнувся в ізолятор та за хвилину повернувся в кімнату з Кором на руках. Він підійшов до стола та обережно поклав на нього Кора.

• Добре. Дякую. Будеш мені асистувати? – поцікавилася дівчина.
• Звичайно буду, - відповів Іван. – Ти ще питаєш?
• Тоді давай повернемо Кора на бік, щоб я змогла дістатися до пролому голови максимально зручно.