9 Дорослішання

Хоч дорога до тренувальної бази була і не близька, проте вона дуже швидко добігала кінця. Під час перельоту Оля все ще переживала втрату друга і соратника, якого вона втратила кілька годин тому.

• Як це могло статися? – запитувала вона сама себе. – Як це сталося? Кор… Чому ти дав себе знищити? Ти вчив мене бути обережною і зважувати на всі небезпеки. Ти і сам був таким. То що ж трапилося таке, що ти втратив пильність?

Важкі думки не покидали голову. Сльози капали з очей. Серце стискав біль.

• Кор! Ти дав мені можливість жити після катастрофи, але покинув мене зараз у не менш важкий період. Тоді, коли ти мені потрібен, потрібен, як ніколи…- плакала дівчинка, кермуючи транспорт. – Як я житиму в оточенні ворожої раси? Тоді, коли весь світ проти мене…
• Ось уже видно звивисту стрічку річки. База майже поруч, - промовляла сама до себе дівчинка. – Всі мабуть сплять. Але робити нічого. «Цінність дій полягає у їх своєчасності», як сказав Лао – Цзи. Треба діяти швидко, бо як настане світла пора доби, то події можуть стати незворотними і я втрачу ініціативу, а роботи у мене дуже багато. Я сьогодні захоплю цю прокляту базу, а далі нехай буде те, що буде. Я прийму всі виклики…

Серцем дівчинки поволі почала заволодівати злість та ненависть до кривдників, які знищили Кора. Сльози висушував зустрічний вітер, а ранкова прохолода надавала бадьорості та впевненості у собі.

Сьогодні Оля подорослішала на десять років.

• А ось і база, - зраділа Оля, наближаючись до знайомої місцини, яка вже з'явилася на горизонті.
• Припаркувавшись на галявині під куполом, Оля зістрибнула з гравіка та закрокувала до входу в печеру.
• Доброго вечора, Олю, - привітався вартовий та вигулькнув з темряви прямо перед дівчинкою. – Ти сьогодні сама?
• Вітаю, - промовила Оля. – Але вечір у нас не добрий. Я принесла погані новини. Оголошуй підйом вихованців та готовність до бойових дій.
• Так. Як скажеш, - коротко відповів вартовий та прослизнув у прохід до спального приміщення.

Вартовий не став розпитувати про яку саме готовність йдеться. Вже по металевому голосу Олі та рішучій інтонації він зрозумів,що сталося щось дуже не добре. Він мерщій кинувся будити сплячих особисто бо вмикати або вчиняти  будь – які звукові сигнали було заборонено правилами перебування на базі. Все ж це була секретна база.

Оля, стоячи в центральному коридорі, спостерігала, як мешканці бази поспіхом без метушні зістрибували зі своїх ліжок, одягалися та екіпірувалися всім необхідним для проведення поставленого завдання. Вона була задоволена злагодженістю дій та координацією керівництва. Роб виявився організованим та дисциплінованим керівником і  навчив учнів бути такими ж.

• Всі в залу для тренувань, - промовила Оля та зайшла туди першою.

Мешканці бази швиденько заповнили приміщення, розміщуючись по периметру. Вони не розуміли, що відбувається, але жодних запитань не ставили, тільки дивилися на Олю поглядами, що  вимагають пояснень.

• Всі тут? – спитала Оля Роба.

Роб ствердно кивнув головою.

• Друзі, - розпочала Оля. – Сьогодні сталася подія, яка вимагає від нас швидких рішучих дій. Сьогодні загинув Кор у бою з рептилоїдом.

Оля заплющила очі та підняла голову догори, щоб вгамувати емоції.

По залу прокотився тихий шепіт. Кор, котрий усіх вчив премудростей військової професії загинув. Учні переглядалися, не розуміючи, як могло таке статися.

• Мені важко про це говорити, але я вас зібрала не для цього, - продовжила вона. – Ми сьогодні маємо захопити базу. Час на нашому боці, тому треба поспішати. До сходу сонця залишаються лічені години.

Ми не встигли скласти детальний план захоплення, тому з обставинами будемо розбиратися по мірі їх надходження. Зараз ми їдемо до місця сутички з рептилоїдами. Вони знерухомлені і перебувають під охороною печерних людей.

• А хто такі печерні люди? – пролунало з глибини залу.
• Печерний народ мешкає не далеко від старого місця проживання ліків. Іван їх знає. Це мирний народ, якого сьогодні рептилоїди мали відловити та перемістити в шахту. Ми з Кором стали свідками такого підлого вчинку і вирішили завадити цьому. В не рівному бою, Кора вбив один з мефів. Я не змогла цьому завадити. На превеликий жаль, - продовжувала Оля, ковтаючи сльози, які по зрадницьки виступили на очах, а  біль клином застряг у горлі. – Але ми не відступимося від задуманого і заберемо частину нашої території на якій стоїть база мефів. Також ми захопимо копальню.
• То що ми робимо зараз? – спитав Іван.
• Зараз ми їдемо на місце бою усім транспортом, що у нас є. До печерних людей. Забираємо зв'язаних рептилоїдів та веземо їх у шахту, - продовжила Оля. – Тепер працювати на панівну расу у шахтах будуть вони. Виставляємо там охорону і їдемо на базу. Оскільки на базі мінімум персоналу, захопити її буде не складно. Тут нам допоможуть наші друзі мефи.

Оля подивилася у сторону мефів які також стояли у натовпі.

• Ви готові відплатити своїм кривдникам тією ж монетою? – питання Оля відлунням озвалося в коридорах бази. – Ви з нами у цій справі?