Чергова втрата

• Всі зайняті…- подумав Арол, стоячи перед науковим корпусом. – Напевне, я піду прибирати далі. Там ще достатньо сміття. Та й нових розпоряджень мені не давали.

Він постояв перед дверима корпусу ще якусь мить, а потім рішуче попрямував до вхідних дверей. І правда. Сміття там було вдосталь. Хлопець заходився збирати та виносити непотріб, але голова защораз поверталася у куток де стояв череп накритий шматком тканини.

• Може спробувати ще раз подивитися в очі цьому скляному предмету, - промайнуло в голові. – Напевне не треба. Кор попросив цього не робити. А якщо я швиденько подивлюся і продовжу прибирати приміщення?

Арол труснув головою, ніби намагаючись відігнати від себе нав'язливу муху, що так і намагалася сісти на носа або потрапити в око. Він боровся зі спокусою, яка змагалася зі здоровим глуздом та застереженням Кора.

• Та нічого страшного не станеться, якщо ти разок поглянеш і продовжуватимеш свою основну роботу, - нашіптувала спокуса. – Давай! Будь сміливішим. Хтось же повинен зробити перший крок…Ось ти і будеш першим. Всім потім з гордістю розповідатимеш, що ти відчував і які наслідки отримав. А решта будуть тобі заздрити. Вони і так тобі заздрять, а тепер будуть утричі більше. А ти станеш героєм для всіх і прикладом для наслідування.

Спокуса не давала робити свою роботу. Арол вийшов на подвір'я і спробував відволіктися. Він подивився в небо, потім оглянув лінію горизонту, сусідню будівлю, яка дивилась на нього порожніми очима віконниць. Хлопець вдихнув свіжого повітря на повні груди, видихнув і повернувся назад у приміщення, щоб продовжити доручену роботу.

• Не будь боягузом та розмазнею, - з новою силою накинулася спокуса. – Може статися так, що тебе відправлять з якимось недолугим завданням на двадцяту базу, а дослідженнями займатиметься хтось інший. Ти нічого не досягнеш і слава першовідкривача дістанеться іншому.
• А й справді, - сумління все ж погодилося зі спокусою. – Я загляну лише один раз і все. Потім продовжу прибирання. Ніхто і не дізнається, що я щось робив заборонене.

Арол рішуче підійшов до черепа, зірвав тканину і сів на імпровізований стілець.

• Який він красивий, - подумав хлопець і погладив череп рукою. – І який холодний. Здається, що ти ігноруєш тепло, яке знаходиться у цій кімнаті. Розкрий мені свої секрети. Я хочу пізнати всі твої таємниці.

Очниці черепа наче приманювали до себе, захоплювали погляд і втягували у свій дивовижний блакитний світ сповнений таємниць і сюрпризів, тож Арол припинив опиратися і піддався чарам витвору інопланетної цивілізації.

Блакитне світло почало полонити погляд, захоплювати розум, відбирати волю.

• Які неймовірні відчуття, - подумав Арол. – Спокій, легкість та магнетизм. Здається, що світло проникає у кожну клітину мого тіла. Це холод. Такий холод, якого я ніколи не відчував…Музика…Наче дзвенять крихітки крижинок, які зіштовхуються одна з тисячею і цей дзвін лунає у мені. Як хочеться спати… Сон – ось чого я прагну наразі. Спокій і сон. Я провалююся в порожнечу, яка вже не блакитна. Вона стає темною і блакитною одночасно. Холод…Дзвенить лід, який розбивається о щось дуже тверде…Щось бачу далеко. Це згусток темної синьої хмари. Як приємно і як легко одночасно. Я не хочу повертатися назад. Дзвін посилюється… Мільйони крижинок розбиваються одна об іншу. Цілий вихор крижинок огортає мене. Він несе мене вперед до згустка. Я чую голос цієї хмари. Вона мене кличе і я лечу у вихорі до неї. Ось уже перші темні щупальці торкаються мене і стискують у своїх обіймах. Як боляче…Дзвін не просто лунає, він пронизує мене наскрізь і примушує дзвеніти кожну мою клітину. Боляче! Як боляче! Я не хочу…Відпусти…Відпу…

Крик Арола обірвався і десь потонув у темряві, яка повністю його поглинула.

Оля та Кор, попрощавшись та провівши гостей вирішили повернутися та завершити почату справу.

• Давай вже завершимо розпакування, - промовила Оля. – Треба привести до ладу науковий центр.
• Там Арол працює, - відповів Кор. – Я давав йому завдання повиносити сміття.

Оля та Кор зайшли у приміщення і те, що вони побачили привело їх в шок.

Арол лежав на підлозі долілиць біля черепа. З його очей, вух, рота та носа струменіла кров. Видовище було страхітливим. Калюжа крові вже була значною. Його одяг просяк наскрізь і кілька предметів, що лежали поряд просякли червоною рідиною.

Оля та Кор миттю кинулися до хлопця.

• Пульс є? – перелякано промовила дівчина. – Може не все так погано?
• Пульс ще є, - відповів Кор. – Але дуже слабкий. Я майже його не відчуваю.
• Чому він чіпав череп? – говорив до себе Кор. – Я ж йому заборонив до нього навіть підходити. Треба було сховати цей артефакт…
• Може спробуємо його доставити в бункер, - запропонувала дівчина. – Може тобі вдасться його ще врятувати…
• Іди і запускай корабель, - відповів Кор. – Я зараз його принесу.

Оля стрімголов кинулася до корабля, щоб розпочати старт. Вона в розпачі бігла не розбираючи дороги і не зважала на запитання зустрічних.

• Ось корабель, - промовила вона подумки і натиском відкрила вхід. – Швидше давай! Швидше! У нас майже нема часу!