36 Фортеця

Покинувши табір хамелеонів, Оля та Кор сіли в гравіцикл та помчали до Трускавця.

Ліс, гора, річка, знову ліс дивовижний та небезпечний. Пропливаючи на гравіциклі поміж деревами та руслами річок, подорожуючі зустріли чимало тамтешніх мешканців, які стрімко намагалися уникнути небажаної для них зустрічі. Було помітно, що вони зустрічалися з людьми та відчували небезпеку, яку могла принести така зустріч.

Зайці, лисиці, вовки, ведмеді, косулі займалися своїми справами. Тут також блукали чупакабри у пошуках їжі, химери ширяли у верхів'ї лісу та видивлялися здобич або у повітрі, або ж на землі.

- А ось і славне місто Трускавець, - промовив Кор, направивши гравіцикл до руїн, які вже добряче встигли порости деревами та чагарниками.

- Тепер це тільки пам'ять про чудове місто – курорт. Ми з татом бували тут кілька разів. Нафтуся робила чудеса з людським організмом. Десятки, а то й сотні тисяч людей встигали оздоровитися та набратися сил у цьому славному місті, - відповіла Оля. – Боляче дивитися на сплюндровану землю, яка дісталася нам у спадок.

- Нічого…Не сумуй…Зробимо усе можливе для відродження життя у цих краях, та й не тільки у  цих, - поспішив заспокоїти Олю Кор.

- Я сподіваюся, що ми проженемо окупантів і відновимо справедливість, - висловила надію дівчинка. – Поглянь! Що там вигляда з поміж дерев?

Кор спрямував гравіка до вказаного місця:

- Варто оглнути цю споруду.

- Давай зійдемо.

Кор припаркував гравіцикл біля двох дерев, що кроною утворили арку при вході до нагромадження.

- Щось мені тут дуже знайоме! – заінтригувала Оля.

Споруда, хоч і значно заросла зеленню, досить добре зберегла свої архітектурні форми. Кладка стін встояла під навантаженням металевих конструкцій стелі. Сама покрівля також мала цілком пристойний вигляд, хоч і потребувала капітального ремонту. Подекуди, у вікнах були цілі скляні шибки, а пілога була гладкою та не зруйнованою.

- Це ж залізнична станція! – вигукнула Оля. – Я впізнала! Все досить добре було збудовано і навіть час та катаклізми не знищили творіння людських рук.

- Приміщення дійсно добре збереглося. Воно може ще послужити комусь після капітального ремонту. Але для нас воно замале. Тут не розмістиш сотню осіб, - резюмував Кор.

- Але хамелеонам воно може підійти. Або ж лікантропам. Треба показати їм цю місцевість, - тут буде краще ніж на шахті. А ще їх улюблений ліс та й вода поряд, - зауважила Оля. – Тут маса підземних джерел, що виходять на поверхню.

- Сідаймо і їдьмо далі. Може ще щось знайдемо, - запропонував Кор.

Вони сіли в гравіцикл та попрямували на північ, де мали би розташовуватися печери.

Ліс то ставам густим та непролазним, то рідшав і пререходив у відкриту місцевість.

- Нам он туди. Вгору. Бачиш?

- Бачу…

- Смереки, осики, велетенські буки та багато інших дерев зустрілися на шляху. Ліс став придатним для прогулянки.

- Я чую шум води… Пішли на звук?

- Пішли.

Пройшовши метрів сто, Оля та Кор побачили невеличку річечку з водоспадом, що і створював шум. Навколо стояли велетні - камені, що поросли мохом, на деяких каменях цвіли рослини з дрібненькими квітами.

- Що це за рослини? – поцікавилася Оля, оглядаючи таку рослину.

- Це чорниця. Скоро відкриється сезон ягід, - відповів Кор.

- Давай спустимося вниз, - запропонувала дівчинка.

- Давай, - погодився Кор. – Якщо тут ще буде печера, то це місце стане унікальним.

Вони спустилися до підніжжя нагромаджених каменів і побачили вхід між двома каменями. Трава біля входу була трохи витоптана, а, отже, тут були істоти, які тут мешкали постійно.

Направивши сканер на печеру, Кор зробив кілька кроків вперед.

Сканер показав величезну пляму жовто – синього кольору.

- Вперше бачу такий колір на сканері, - замислився Кор. – Дивна істота якась там знаходиться.

- Печера заселена. Дуже шкода, - сказала Оля. – Цікаво, як виглядає господар…

Довго чекати не прийшлося. Господар печери відчув загрозу біля свого помешкання і вирішив подивитися хто порушив його спокій.

- Тікаймо! – вигукнув Кор та схопивши Олю за руку миттю вибрався на верхівку величезного сусіднього каменя, що знаходився поблизу, та витягнув Олю.

У той самий момент з печери виповзла велетенська змія та зупинилася біля входу. Вона мала метрів десять у довжину. Товщина тіла, подекуди, сягала сантиметрів п'ятнадцять, блискуче та яскраве жовто – червоне забарвлення свідчило про те, що отрути достатньо і вона сильна. Склавшись кільцями, змія завмерла біля входу і не зводила погляду з прибулих.

- Оце так красуня! – вимовила Оля розглядаючи нову знайому. – Як ти думаєш? Що це за вид?

- Наразі важко щось сказати, бо в моїй базі такого виду плазунів нема, - відповів Кор, розглядаючи змію. – Мабуть якісь мутації.