31 Храм

Головний старійшина взяв у руки скіпетр, зайшов у центр кола та став перед свічкою обличчям до води.

- Румус, пекро, капер, авенто! – розпочав промовляти священні слова головний старійшина.

- Емер, капо, потар, менто! – підхопив заклинання помічник Петро.

- Вута, кус, камо, раті! – продовжив головний.

- Янгі, парапо, пелес куніні! – промовив головний старійшина і підійшов зі скіпетром до свічки.

Він нахилився над холодним вогнем свічки та почав пошепки промовляти найголовніші слова заклинання, які мають бути приховані від чужих вух.

Полум'я свічки замерехтіло, наче на сильному вітрі і почало світити у разів п'ять яскравіше.

Джуно, пеко, пайя! – Петро голосно продовжував повторювати заклинання.

Головний старійшина, шепочучи священні слова, підійшоа до свічки та торкнувся полум'ям скіпетра.

Дивний холодний вогонь перемістився зі свічки на скіпетр і засвітився ще яскравіше.

Кор та Оля спостерігали за таємним дійством мовчки. Оля спостерігала з явним здивуванням і захопленням. Вона вперше приймала, нехай пасивну, але участь у таких таємничих заходах і те, що вона була присутня тут свідчило лише про одне – їй безмежно довіряють.

Петро замовк та стояв нерухомо, лише головний старійшина продовжував пошепки промовляти слова, тримаючи у руках холодний вогонь на верхівці скіпетра.

Так тривало хвилини три. Потім головний старійшина підійшов до води та занурив скіпетр з вогнем у воду.

Вогонь зі скіпетра перемістився у воду та попрямував до центру річки, де і був занурений храм, залишаючи за собою сяючу нитку, яка змусила воду завирувати та почати рухатися у протилежні сторони від сяючої нитки.

- Герба, канос, ларта! – вигукнув головний старійшина і вода, яка рухалася від сяючої нитки почала підніматися вгору, утворюючи тунель, що одразу перетворювався на тверду поверхню, схожу на скло.

Оля ошелешено дивилася на рух води, на старійшину, на сяючу нитку, яка змушувала воду розступитися та створити тверду поверхню по якій можна було йти, як по склі.

Старійшина ступив ногою на скляну воду та махнув рукою, запрошуючи всіх інших слідувати за ним.

Присутніх не потрібно було запрошувати двічі. Одне за одним, присутні пішли за головним старійшиною. Кор слідував останнім та намагався просканувати поверхню по якій він йшов, але сканер не працював:

- Іншопланетні технології не піддаються вивченню і навіть розумінню. Що ж воно буде далі?

Тим часом всі поволі рухалися в скляному тунелі та розглядалися навколо. Знизу світило холодне іншопланетне світло, а з неба місяць посилав свої промені, освітлюючи і дорогу, і мешканців водойми.

Видовище було неймовірним. За межами тунелю вирувало нічне життя. Дрібні риби, збившись в маленькі та великі косяки гасали навколо тунелю, бо були спантеличені появою яскравого світла у нічний час доби, яке їх полохало і приваблювало одночасно. Трохи більші риби, притиснувшись рильцем до скляної водної поверхні, просто спостерігали за пішоходами. Великі хижаки намагалися розбити носом або хвостом поверхню і дістатися до легкої поживи, яка сама прийшла до їх помешкання. Раки також спокійно спостерігали за пішоходами, рухаючи злегка клешнями. Равлики вже почали «брати бар'єр» і повзти по поверхні кудись вгору. В буйній водній флорі, яка, подекуди, досягала кількох метрів у висоту, метушилося безліч дрібних риб, вирішуючи свої нагальні справи та не звертали уваги ні на вогонь, ні на пішоходів.

 Нарешті дорога закінчилася і всі зупинилися біля величезної кулі, яка добряче загрузла у мулі та дещо поросла водорослями.

Головний старійшина оглянув кулю та показав рукою на її частину:

- Тут. Розчисти поверхню.

Петро дістав з кишені лопатку і почав інтенсивно зішкрібати шар мулу на якому виросло чимало рослинності.

Через кілька хвилин інтенсивної праці для огляду відкрився чималий люк, схожий на двері. Двері не мали ні замків, ні ручок. Вони так щільно прилягали до поверхні, що здавалися намальованими. Тільки добре придивившись до їх гладкої поверхні, можна було розгледіти ледь помітні обриси людської долоні.

Головний старійшина мовчки підійшов до дверей і приклав свою долоню на вказане місце.

Якусь секунду не спостерігалося нічого. Потім всередині щось клацнуло, а двері повільно почали відходити від корпуса кулі. Через хвилину перед відвідувачами відкрився вхід в середину кулі. Але вхід не був освітлений. Там панувала темрява.

- О, лихо! – вирвалося з уст головного старійшини. – Тільки не це!

Кор інстинктивно ступив вперед і освітив приміщення ліхтарем.

Сильний струмінь яскравого світла освітив невелике приміщення. По периметру приміщення розміщувалися пульти, екрани, клавіатура, шафа, напевне відсік для обслуговування двигуна, бо на ньому виднівся якийсь значок, та дві капсули. Капсули були герметично закриті та не порожні. У кожній містилася сіра рідина, щось схоже на волосся чи то шерсть і тверді предмети, що виринали з поміж рідини.

- Жахлива картина! – спромоглася сказати Оля. – Ці люди, мабуть, мали би бути живими і спати в анабіозі, як я…