25 Порятунок

Гравіцикл мчав лісом майже безшумно. Сильний поривчатий вітер завивав поміж дерев та свистів у вухах. Такий вітер ускладнював пошуки живих істот, бо трохи розпорошував їх запахи поміж іншими запахами лісу, а суцільна темрява не давала можливості проглядати значну відстань поміж деревами. Проте, не помітними були і наші слідопити, тому, що ліс також їх добре приховував.

Ось уже знайоме озеро вигулькнуло з темряви, а ось і знайомі дуби та сосни, де Іван не раз полював на дичину.

- Давайте трохи повільніше пересуватися. Ми вже, майже, на місці, - гукнув Іван до Кора.

Кор дещо пригальмував і зменшив швидкість.

У повітрі почали відчуватися запахи диму та згарища.

- Стоп! Приїхали, -   озвався Іван з заднього сидіння.

Кор зупинив гравіцикл та вимкнув двигун.

- Тепер ходімо за мною, - запропонував Іван.

- Зачекай. Я просканую місцевість, щоб переконатися, що тут безпечно, - відповів Кор.

На сканері живих істот не було видно.

- На сканері живих істот нема. Ми підемо подивитися на рештки спаленого селища, - промовив Кор та рушив у напрямку інтенсивного запаху.

Вітер дув саме з того місця.

Увімкнувши ліхтарики, команда шукачів вийшла на галявину, де стояли намети.

Картина була вражаюча. Від селища та від наметів не залишилося й сліду. На землі, подекуди, лежали лише  недопалки дерев'яних основ наметів та обгорілий глиняний посуд, подекуди, частини наметів ще диміли.

- Ти бачиш тут сліди людей чи тварин, залишені вже після пожежі? – поцікавилася Оля.

- Не бачу. Мабуть вони сюди не приходили… - сумно відповів Іван.

- Згадай місця, де можуть знаходитися односельчани. Може якесь старе місце проживання…Може якісь печери, а може поблизу води…- намагався навести на слід Кор.

- Саме так. Вода! Людям потрібна вода. – Згадай куди ви ходили по воду. Може там і варто шукати? – запропонувала Оля.

- Тоді нам треба до річки, що знаходиться на захід від цього місця. Ми колись там робили тренувальний табір. Можливо, всі знаходяться саме там… - відповів хлопець. – Тільки туди краще на транспорті. Зекономимо трохи часу.

Повернувшись до гравіцикла та вмостившись у крісла, рушили далі.

Пролетівши кільканадцять кілометрів на захід, на сканері з'явилися жовтогарячі крапки, які і могли засвідчувати про живі істоти.

- Давайте зупинимося тут, а Іван піде першим, щоб не налякати людей, - запропонував Кор.

Іван зістрибнув з гравіцикла та попрямував у вказаному напрямку.

- Стій! Хто йде? – пролунала пересторога з кущів.

- Це я, Іван. Ваш односельчанин, - відгукнувся хлопець неймовірно зрадівши почутому голосу. – Як я радий, що знайшов вас.

Хлопець кинувся до вартового і міцно обійняв його. Вартовий також неймовірно зрадів, побачивши зниклого сусіда.

- Ти мерщій біжи додому, бо матір та батько дуже переживають за тебе, - сказав вартовий поплескавши Івана по плечі.

Хлопцеві не треба було повторювати двічі. За декілька хвилин він вже стояв у центрі селища та обіймав матір та батька, а ще своїх друзів та знайомих. Матір плакала від радощів, а односельчани вже доповіли добру новину старійшинам.

 - Радий тебе бачити, Іване, що ти вижив після набігу ящірок. Але бачу, що перерваний обряд залишив відбиток на твому зовнішньому вигляді. Проте, найголовніше – ти живий  і не ушкоджений. То розкажи, як ти нас знайшов, та як тобі вдалося вибратися з того пекла, - промовив старійшина.

 - Я вижив завдяки тим людям, що мешкають на східній околиці лісу. Вони мене прийняли та обігріли, - відповів Іван. – А ще вони допомогли мені знайти ваше місце перебування. Вони чекають тут недалечко і хочуть познайомитися з вами. Ви не проти?

Старійшини та односельчани здивовано переглянулися. Вперше за тисячоліття вони побачать справжніх господарів планети. Це була надзвичайна подія і старійшина промовив:

- Клич їх сюди, бо вони, мабуть добрі люди, раз допомогли тобі.

Іван миттю кинувся з імпровізованого табору до Олі та Кора.

- Старішини запрошують вас у табір, - вигукнув задиханий від швидкого бігу хлопець.

- Ходімо швидше. Нам також кортить познайомитися з вашими людьми, - відповіла Оля та попрямувала у напрямку табору.

Не минуло й десяти хвилин, як Оля і Кор стояли посеред табору лікантропів та вловлювали на собі безліч допитливих поглядів односельчан Івана.

- Вітаю вас, рятівники нашого Івана! – перервав мовчанку головний старійшина та підійшов до Олі. – То ось, як виглядають люди, що зникли з лиця планети тисячоліття тому. Не думав я, що прийдеться на власні очі побачити  педставника людського роду. Але ти ще зовсім юна! Як тобі вдалося вижити у катастрофі?

Почесний старець стояв перед Олею та вдивлявся у її очі, сподіваючись знайти там відповіді на всі питання, що хвилювали не тільки його.

- Оля вижила завдяки своєму батькові, - відповів Кор на питання старійшини. – А ще допоміг надійний прихисток, де ми і мешкаємо зараз.