23 Нічний гість

Іван лежав прив'язаний у задній часті гравіцикла і все ще приходив до тями від  подій, що сталися з ним протягом кількох останніх годин.

Кожна наступна хвилина загрожувала йому смертельною небезпекою. Він це розумів і надзвичайно гостро відчував. Перспектива опинитися в полоні, а далі в шахтах аж до кінця життя не входила у його плани. Отже висновок один – тікати!

Рептилоїди, які прив'язали його до гравіцикла про щось перемовлялися та не звертали особливої уваги на свого бранця.

Самовпевненість була вже не тільки рисою людей. Рептилоїди за час  сусідського проживання поруч з людською расою перейняли чимало негативного від людей, що і відображалося у думках, поведінці та вчинках.

Іван поворухнув руками та ногами. Мотузки виявилися не так вже й міцно зав'язані, хоч і створювали певний дискомфорт. Протягом поїздки, Іван щосили крутив ногами, руками, крутив усім тілом та пручався так, що аж мотузки тріщали. Результат не забарився. Мотузка, котра прив'язувала його до гравіцикла луснула і Іван щосили гепнувся у щось холоде, липке та мокре.

Хлопець відчув біль у спині. Мабуть ребра були зламані. Він випростався у повний зріст, лежачи на землі, та набрав повні легені повітря. Біль у спині повторився.

- Точно щось тріснуло, як мінімум – ребра, - промайнула думка. – Добре, що хоч руки та ноги цілі і нема відкритих ран.

Відсутність кровоточивих ран давала можливість пересуватися по лісі швидко, безпечно, не привертаючи уваги нічних хижаків, котрі вийшли на полювання, адже у противному випадку легко можна стати мішенню і вечерею.

- Треба встати та спробувати зорієнтуватися, - подумав хлопець.

Оскільки руки та ноги все ще були зв'язані, потрібно було звільнитися від пут. З величезним зусиллям та болем Іван перекинув руки таким чином, щоб кисті опинилися у досяжності зубів.

- А! Як боляче! – прошепотів хлопець стримуючи стогін та вигуки.

Спершу він розв'язав руки, а потім і ноги. Спробував встати на ноги, але з першого разу нічого не вийшло. Іван послизнувся та сів назад у мокру та слизьку купу вимастившись у рідині повністю. Лише тепер він відчув, як все це огидно смердить.

- О, Боги! Це купа лайна! Це лайно чупакабри! – подумки вигукнув Іван, відчуваючи, як його нудить. - От  лихо! Що ж це його робити? Може пошукати воду, що трохи відмитися від цього огидного смороду? Але вода далеко. Вовком туди бігти з годину, а для людини всі три, а може й чотири та й це не дуже безпечно вночі.

Поки Іван сидів і розмірковував над неприємною ситуацією  у яку втрапив, він  не помітив, як та сама чупакабра, якій він мав би завдячити м'якою посадкою, вже наближалася до нього.

Наближення чупакабри Іван почув лише тоді, коли вона вже була у кількох метрах від нього. Вона йшла, важко ступаючи, ламаючи гілки на своєму шляху та видаючи гортанні звуки, що нагадують булькання. Чупакабра постійно принюхувалася та прислуховувалася до звуків в надії знайти сонного лісового мешканця, що не встиг заховатися належним чином.

- Ще не вистачало тут чупакабри! – гнівно подумав Іван. – Треба ховатися! А куди? Полізу на дерево, мабуть.

Він миттю зірвався з купи лайна та, не розбираючи місцевість, кинувся на сусіднє дерево, що знаходилося на відстані п'яти метрів. Сам не розуміючи своєї спритності, він за кілька секунд видерся на дерево та заховався у густій кроні.

Чупакабра, почувши переміщення, мабуть, щось таки пронюхавши,  підійшла до дерева на якому сидів Іван. Вона принюхувалася, прислухувалася та навіть намагалася зазирнути в густу крону. Проте, Іван сидів тихо, як миша. Він завмер і навіть не дихав. Серце шалено тріпотіло в грудях. Воно і не дивно…Чупакабра, зачувши свою жертву, її вже не відпускає. Ця тварина, виживши у складних умовах дикої природи, навчилася полювати так, що, мимоволі, її природні тваринні інстинкти могли видатися за інтелект. Вміння відслідкувати жертву, загнати в пастку, переслідувати, влаштовувати засідки, полювати групами могло викликали подив та захоплення  і Іван про це все знав. Будучи у вовчій шкурі він нерідко спостерігав за полюванням чупакабр. Тоді у нього проблем не було, бо він був пруткішим за чупакабр і завжди тримав дистанцію.

Чупакабра довго стояла під деревом Івана і принюхувалася, проте, запах власних фекалій не давав змоги розпізнати ще якийсь запах. Врешті – решт, чупакабра поволі почала відходити від дерева у пошуках нової жертви.

Коли чупакабра відійшла на значну відстань, Іван зітхнув з полегшенням. Небезпека минула. Він ліг на саму товсту гілку та випрямив занімілі кінцівки. Прийшовши у форму, Іван стрибнув на землю і спробував зорієнтуватися по зірках і зрозуміти у якому напрямку потрібно рухатися. Він вирішив рухатися у напрямку до бункера Олі та Кора, адже він знаходився у східній частині лісу. Крім того, повертатися у спалене селеще не було сенсу. Невідомо куди могли пішли односельчани, адже про  такий випадок ніхто не замислювався, бо всі вважали, що селище було сховано надійно.

Іван йшов у напрямку бункера, зрідка поглядаючи на зірки.

Минуло декілька годин, перш ніж він вийшов на східну околицю лісу.

Вже було далеко за північ. Кор все ще сидів за своєю основною роботою та майстрував необхідні для виживання речі, робив розрахунки або креслення, час від часу поглядаючи на монітор, де відображалися результати сканування місцевості.