22 Обряд

Не витрачаючи жодної хвилини, Лука та побратими вирушали на пошуки Івана.

- Левку, ти з нами? – гукнув Левка Лука.

- Звичайно, що з вами. Хто ж допоможе знайти його швидко? Та й на варту мені потрібно буде залишитися. Наказ про несення варти ніхто не скасував, - відповів Левко. – Ви вирушайте, а я вас наздожену. Я швидко.

Група розпочала просуватися лісом, де була знайома кожна  стежка, кожне дерево та кожен кущ. Люди просувалися достатньо швидко. Вони продиралися крізь густі зарослі чагарників, високі трави та болотисту місцевість, але пройшовши значну відстань від дому, вони помітили, що ліс почав бути чужим та невідомим.

- Де ж цей Левко? От лихо, а не хлопчисько… Казав, що я швидко. Я вже боюся заблукати та сновигати цими нетрями до самого ранку, - обурювався Лука.

Лука був середнього зросту чоловік, кремезного складу тіла, мускулистий та зграбний. Чорне, мов смола волосся закручувалося в кучері, які були перехоплені на потилиці сірим шнурком. Чорна борода та вуса – охайно підстрижені. Темно сині очі, ховалися під густими бровами,  мов два озерці - під водяними вербами. Старенька сорочка з саморобного полотна вигідно окреслювала мускули, комір був дещо вільніший та зав'язувався під бородою на вузол в'язаною вервечкою. Під сорочкою виднівся дивний предмет, що підвішувався на шиї.    Це був магічний амулет, який передавався з давніх давен від діда до батька, від батька до сина. Амулет чинив пригнічувальну дію на «неповерненого» та дозволяв його власнику підходити до «неповернених», вчиняти з ними певні дії, як от зв'язування лап та пащі, що дозволяло швидко транспортувати до селища, заносити їжу у клітку утримання, допомагати при проведенні обряду «повернення» до світу людей.

- Пропоную дещо перепочити, поки не повернеться Левко. Без нього нема сенсу просуватися далі, - запропонував Лука.

- Тоді присядьмо трохи, - погодилася команда.

Ледь група встигла присісти на невеличцій галявині, як з кущів вистрибнув вовк та облизуючись бухнувся поряд з Лукою.

О! Вітаю. Це таке твоє швидко? – промовив Лука, звертаючись до вовка. – Ми тут уже виспатися встигли.

Вовк тицьнув носом в траву та прикрив лапою морду, демонструючи, що йому соромно за запізнення.

- Ох… Молодь… - протягнув з докором Лука дивлячись на захеканого вовка – побратима.    – Що?  Мабуть гнав щосили? – спитав Тиміш, дивлячись на хекаючого Левка.

- Авжеж гнав, - відповів за вовка Лука. – Аж серце, мабуть, вискакує…

Група ще посиділа, відпочиваючи, хвилин десять і рушила далі.

- Давай, Левку, показуй дорогу, - звернувся до Левка Лука.

Вовк підняв морду, понюхав повітря та чкурнув у напрямку озерця, що рясно поросло якимось рослинами схожими на очерет.

- Друже! Ти ж нас в болото не заведи! – прикрикнув на вовка Тиміш.

- Нестримні, нерозважливі, гарячкуваті… От і потрапляють у якісь халепи постійно…- з докором сказав хтось з команди.

- Саме так. Ця хвороба називається молодість…- відповів Лука.

- Згадай який ти сам був у його роки… Забув, як ми тебе ледве з болота витягли? –усміхнувся в вуса Тиміш. – І це ж не все! Потім ти вирішив зловити гадюку, та показати всім який ти вправний парубок. Чим це закінчилося? Отож! Бідна Орися тиждень ходила сама не своя. Все трави ходила збирати, щоб тебе дурня вилікувати.

Всі дружно зареготали, бо та історія дійсно зачепила всіх і кожного. Хлопця тоді рятували всім селом.

Ось так розмовляючи та пригадуючи прикрі та кумедні випадки з минулого життя група долала кілометри шляху у непролазних хащах.

Раптом до вух подорожуючих долинуло протяжне та жалібне виття. Іван знаходився зовсім близько.

• А ось і наш клієнт, - промовив Тиміш.
• Шикуйтеся за мною. Він може накинутися. А я піду першим, - скомандував Лука, дістаючи амулет з – за пазухи.

Іван сидів на тому ж місці, що й раніше жалібно виючи та вдивляючись в нікуди очима повними сліз. Мабуть, що в ньому ще багато чого залишалося людського, проте вовче єство з кожною годиною все більше брало верх.

• Іванку, сину мій, це ж я, твій сусід Лука. Ти впізнаєш мене? – лагідно промовляв Лука, поволі підступаючи до вовка. – Я прийшов тобі допомогти. Ми всі прийшли допомогти. Ми заберемо тебе звідси і віднесемо в село. Там буде обряд і ти знову станеш людиною… Добре?

Вовк сумними очима дивився крізь Луку. Він не гарчав, не клацав зубами, не пручався.

Вовк ліг на траву. Лука підійшов та обв'язав мотузкою пащу, лапи. Хтось з хлопців накинув сітку та гуртом швидко підчепили до жердини.

Шлях назад був дещо повільнішим. Давала знаки втома та й ноша була нелегка.

Вже достатньо стемніло, як команда доставила Івана в село. Його принесли на традиційне місце проведення обрядів та поклали на камінь.

• Гукніть старійшин! – попросив Лука хлопчаків, які юрмилися навколо.

Минуло всього кілька хвилин, як старійшини вже були на місці, тримаючи в руках факели, чашу, барабан та жертовну пташку.