18 Дивний сон

Ранок розпочався, як завжди.

Оля прокинулася і побачила Кора за роботою. Він сидів за столом та щось майстрував. Краєм ока він побачив, що Оля вже не спить:

- Доброго ранку. Вже виспалася?

- Доброго ранку. Виспалася.

- Що цікавого приснилося? – спитав Кор,щоб підтримати розмову.

- Нічого. Ну майже нічого. Я тільки говорила з отим сірим вовком. Він виявився людиною.

- Отакооої! – багатозначно протягнув Кор.

Він не придавав значення снам Олі. Вважав їх звичайною функцією мозку. Оце й усе, але йому цікаво було слухати розповіді про таємничі нічні мандри Олі у потойбічних світах. Це було те, чого він не зміг спрбувати. Як і багато чого спробувати у цьому світі. Він добре знав,що він машина і йому багато чого не доведеться відчути. Наприклад; смаку полуниці, відчути що це таке звичайний душ, подивитися черговий сон або, найголовніше, це відчути «смак» емоцій. Що таке радість або сум він знав тільки з енциклопедії. Єдине, що він навчився, це реагувати на людські емоції адекватно. Коли він реагував на емоції, йому і самому здавалося, що він піднявся на сходинку ближче до людського єства. Петро Васильович та Оля  сміялися та жартували з ним, сумували через невдачі, хвилювалися, обіймали його з почуття вдячності…Це було те, чого він так бажав спробувати або відчути. Кор навіть мріяв вдосконалити своє тіло і налаштувати нейронну систему, але, на даному етапі життя це було неможливо. Йому потрібно було робити все можливе, щоб зберегти та забезпечити життя Олі на достатньому рівні комфорту та безпеки.

- Але стосовно цього вовка, реального вовка, нам ще треба буде багато чого прояснити. Чого він постійно нас пильнує? – почала говорити Оля після хвилини мовчанки.

- Згоден. Мені і самому цікаво, - підхопив Кор. – У нього трохи дивна поведінка, як для вовка.

- Ти вже розбудив Роба і Рока?

- Ні. Ще дуже рано. Зараз тільки п'ята ранку. І ти можеш трохи подрімати. А через годинку зробимо підйом. Я також закінчу свою роботу.

Оля зраділа такій пропозиції і, вкривши ковдрою голову, продовжила дрімати.

- Олю! – пошепки пзалунало десь не далеко з лісу. – Ти мене чуєш?

Оля почула, що її хтось кличе та почала роззиратися.

Кругом суцільна гущавина. Нічогісінько не видно. Сіра мла огорнула весь ліс. Оля стояла у цьому віковічному лісі і намагалася зрозуміти що відбувається. Проте, нічого і нікого не було видно.

- Олю! – прошепотів хтось зовсім поруч. – Допоможи мені. Я гину. Олю! Йди сюди….

Невідомий голос говорив з нею, кликав її та лякав одночасно. Оля зібрала всю сміливість в кулак і відповіла:

- Тих то? Покажися мені. І я, можливо, допоможу тобі. Підійди сюди.

- Я не можу встати. Я поранений. Допоможи мені. Я знаю, ти це можеш.

- Звідки ти мене знаєш? – Оля розмовляла з голосом та йшла у напрямку джерела голосу.

Вона розгортала гілля дерев, вдивлялася в сіру млу та шукала очима незнайомця, який її наполегливо кликав до себе.

Раптом, під деревом вона побачила великого сірого вовка, що випростувався на всю довжину тіла та лежав нерухомо.

- О! Це знову ти? – вигукнула Оля.- Що трапилося?

- Я поранений. Тільки ти можеш мене врятувати. Допоможи мені, будь-ласка.

Олю! Олю! Олю! – сірий вовк не припиняв її кликати.

Олю! Прокидайся! Вже майже сьома ранку! – кликав її Кор та намагався добудитися.

- Що? – з переляку вигукнула Оля та сіла на ліжку.

- Що? Знову мандри по лісу з вовком? – запитав Кор.

- Так. А ти звідки знаєш?

- Та здогадався просто.

- Мабуть, цей вовк поранений, бо просив допомоги.

- Ну це тільки сон. Не звертай уваги.

- Можливо.

Оля швидко піднялася з ліжка та пішла приймати ранковий душ.

Кор завершував огляд та налаштування зброї.

Роб був черговим по кухні та вивчав можливості реплікатора їжі. Список блюд був пристойним.

- Що ж його вибрати на сніданок? – думав він про себе і вагався. Рок. Що ти будеш їсти?

- Котлету дуже велику. Таку, як моя голова. А ще біфштекс, а ще яєшню з десяти яєць, сирну запіканку і омлет.

- Ого! І ти все це з'їси? Тебе понос не нападе? – поцікавився повар – Роб.

- А я ж йду до лісу. Там понос не страшний, - зареготав у відповідь Рок і таки погладив себе по животі.

Готуй, готуй. Нехай їсть. А поносу не буде. Не бійся, - засміялася Оля виходячи з душу.

- А я от не буду такий, як ти. Я буду їсти культурно, - жестикулював Роб.

- Ага! Давай, давай, - не вгавав  Рок.

- Олю, що тобі? Як завжди?

- Ага. Як завжди. – відповіла Оля.

Замовлені блюда вже парували та смачно пахли на столі, а Роб все чаклував на кухні. Він навмання натиснув кілька кнопок і реплікатор видав кілька тарілок з їжею. Роб поклав їх на стіл та почав вивчати їх вміст.