9 Лікантропи

Провівши групу незнайомців до краю лісу, вовк постояв ще хвилину, втягнув носом повітря в якому чувся запах справжньої людської істоти та хутчіш кинувся лісом до свого помешкання.

Вовк чимдуж мчав до своїх родичів щоб сповістити радісну новину, яку він підгледів сьогодні на краю лісу. Він летів не відчуваючи ніг, не відчуваючи болю від роздертої гілками шкіри, не розбираючи дороги крізь галявини та хащі, крізь морок сутінків. Новина була варта таких невеличких неприємностей. А за таку новину його могли навіть нагородити. За добрі новини або відважні вчинки  старійшина, як було заведено у племені,  нагороджував або посадою, або майном. Такі думки несли вовка, ще швидше до його домівки.

Близько півночі сіроманець задиханий та стомлений дістався стоянки племені. На околиці стоянки його зустріли такі ж, як і він сіроманці - вартові.

• Нарешті добрався, -  промайнуло в голові вовка.

Вартові не стали зупиняти свого колегу, бо вже по запаху ідентифікували його особу заздалегідь. Проходячи повз них, він фиркнув на знак привітання та побіг до свого шатра.

 Перед шатром вовк зупинився, приліг до землі та завмер на якусь хвилинку. Перші промені місяця освітили неймовірне явище. Шкіра на хребті вовка луснула та почала сповзати аж до кінцівок. Процес перетворення вовка на людину тривав не більше тридцяти хвилин. Хлопець зняв шкіру з рук, потім з ніг і залишився голим. Одяг висів поруч шатра. Він швидко вхопив штани, сорочку і за мить вже неможливо було сказати, що цей хлопчина щойно був вовком. Підхопивши шкіру сіроманця, він зник за завісою намету.

• Мамо, тату! – окликнув рідних вже з порога.
• Де це ти блукав стільки днів? Ми вже почали непокоїтися, що з тобою, можливо, сталося лихо, - дорікала мати.
• Все добре. Я ж живий? Живий. То боятися нема чого, - заспокоїв син матір.
• А й справді…Де ти був? Тебе не було цілий тиждень.
• Я блукав східною окраїною лісу, тою що частково прилягає до бази ящірок. Там побачив стільки цікавого, що завтра наші старійшини мене нагородять, можливо. А зараз я хочу їсти і спати. Що у нас там є їсти?

Мати поклала на тарілку чималий шматок смаженої пташки. Син швиденько склав ноги  за невеличким столиком і кинувся наминати смаженину. Їжа дуже смакувала, бо пробувши у вовчій шкурі тиждень, він таки добряче зголоднів, споживаючи тільки трохи дарів лісу.

Полювання, перебуваючи у вовчій подобі, заборонялося категорично. Адже після споживання крові можна було залишитися вовком до кінця віку. І це був вагомий аргумент. Члени племені дотримувалися правил, бо необхідно було зберігати кількість осіб у племені сталою та дбати про збільшення. Їх життя було достатньо складним. На них полювали хижі звірі, ящірки, які планували збільшити кількість рабів для роботи в шахтах, дошкуляли хвороби, сюди додавалися погодні умови та випадкова смертність.

Закінчивши вечерю, хлопець впав на зроблене з трави ліжко та миттю заснув.

Вранці, коли перші сонячні промені обігріли землю, у племені розпочався рух. Люди снували біля своїх наметів у побутових справах, хтось йшов до річки по воду, а хтось розводив багаття, інші поспішали до лісу на полювання, змінювалася варта.

• Іванку, прокидайся! Час іти на полювання, бо у нас скінчилися харчі, а тато трохи нездужає, - гукнула мама хлопця. – І до старійшини також треба завітати та розповісти про новини, що ти приніс з лісу.
• Зараз встаю, - буркнув Іван сонним голосом.

Йому сьогодні снилися дивовижні сни. Наче він є на службі у золотоволосої дівчини з лісу. Він одягнений в блискучий одяг та має в руках невідому зброю, яка може спалювати ворогів вщент. Він був справжнім воїном. Після таких видінь прокидатися зовсім не хотілося. Але потрібно було розповісти старійшині про побачене на околиці лісу.  Він солодко потягнувся лежачи на сухій траві, позіхнув і сів. Вже через хвилину Іван вийшов з намету, вмився холодною водою, яка змила рештки сну, потягнувся ще раз і подивився на небо. Небо було блакитним і безхмарним. День повинен бути теплим і сонячним. Отримавши заряд бадьорості, Іван схопив арбалета та подався до лісу по здобич.

У лісі пахло хвоєю та ранковою свіжістю. Ноги поринали у м'який та густий килим трави та моху, рясно вкритий росою. У верхів'ї дерев метушилися білки, цвірінькали горобці та виспівували пісні на різні голоси птахи, у гущавині стрибали зайці, ховрахи, миші та інша живність. Але дрібнота не цікавила мисливця. Він полюбляв полювати на куріпок. Тут було кілька переваг: велика маса, смачне м'ясо. Але вони дуже вміло ховалися, тому полювання могло затягнутися надовго. Блукати лісом до обіду не входило у плани хлопця, тому він підстрелив декілька голубів та повернув додому.

Вдома вже на нього чекав старійшина, який сидів біля намету та розмовляв з батьком. Хлопець шанобливо поклонився, привітався з гостем та віддав матері здобич.

• Сідай поруч, - промовив старійшина та вказав на місце поруч з собою. – Розказуй де ти був та що чи  кого бачив.
• Тиждень тому я вирушив на завдання по дослідженню східної околиці лісу, тієї, що прилягає до бази ящірок. Обхід місцевості мав би закінчитися протягом трьох днів, проте я затримався, бо сталося дещо незвичайне. З бази втекли троє песиголовців. Невдовзі за ними відправили погоню. Погоня наздогнала втікачів, сталася сутичка. Один охоронець загинув, інший, розстрілявши втікачів, повернув на базу, прихопивши вбитого. Песиголовці дещо розпорошилися по лісу. Один з них загинув від ран одразу, два інші вижили. Їх врятувала молода білява дівчина і чоловік. Чоловік був дуже сильний, бо надзвичайно легко ніс пораненого. Спочатку одного, а потім іншого, якого вже відшукав його одужалий друг. Запах та зовнішній вигляд дівчини вказує на те, що вона не з цього світу. Я не чув такого запаху ніколи.
• Запах не схожий на печерних людей? – спитав старійшина. - Може це вони там щось коять.
• Печерні люди пахнуть не так. Та й на вигляд вони не такі. Ця дівчина надзвичайно красива. Форми у неї правильні, без відхилень чи мутацій. Голос дзвінкий та чистий. А у печерних людей хриплий.
• А що чоловік?
• А з чоловіком щось не зовсім зрозуміло. Він має дивний запах, не такий, як дівчина, хоч на вигляд він також має правильні форми і чистий голос. Запах якийсь не  живий. Не такий, як у песиголовців, і не такий, як у ящірок.
• Може та дівчина є представником давно зниклої людської раси? – висловив припущення старійшина. – Але їх вид не зустрічається вже більше семисот років. Про цих людей ще розказував мій прадід. Їх вид мав справді специфічний, «солодкий» запах.
• Так, так – запах справді був солодкий, - вигукнув Іван. – Дуже вдале порівняння.
• Але звідки вона взялася? – продовжував старійшина. – Їх вид був безжально знищений ящірками, а ті екземпляри, що вижили, були кинуті в підвали бази. Їх переробили на песиголовців і заставляли рити землю та шукати скарби. Частина цих мутантів не витримала катувань та роботи і втекла, а решта загинула в шахтах.
• То може вона нащадок тих, що втекли з полону? – припустив Іван.
• Не певен. З полону втекли вже песиголовці, а не люди. Куди вони втекли? Ніхто не знає. Про них не чули наші предки багато століть. Може вони всі загинули… А може й ні.
• Я можу повернутися та продовжувати стежити за ними. Може здобуду більше інформації, - запропонував Іван.
• Не гарячкуй, - зупинив порив Івана старійшина. Ми маємо обговорити цю новину на раді, а тоді вже приймемо якесь рішення. Ти залишайся поки-що вдома та відпочивай. Ми тебе викличемо та дамо завдання. Новини ти приніс цікаві. Молодець!
• Дякую, - сором'язливо подякував хлопець.