2 Минуле

Петро Васильович працював у науково дослідному інституті у Києві інженером – конструктором - біоніком. Він схилявся над кресленнями і довго вдивлявся у хитромудре переплетіння ліній. Треба було знайти помилку, яка заважала закінчити проект. Про те, що диявол ховається в деталях, він знав, як ніхто інший.  Але цього разу, помилка була захована мабуть під цілою купою «деталей», або ж інженер не міг зосередитися на роботі через новини, які транслювалися по всіх каналах:

• «Примара війни вже блукає біля кордону», «Буде чи не буде? Ось у чому питання», «Ядерна палиця вже занесена над Україною» …

Заголовки один страшніший іншого не давали спокою та заважали сконцентруватися.

• Завтра все знову буду перевіряти від самого початку – запевнив себе інженер та наказав комп'ютеру перейти в режим сну.

Вже було пізно. Потрібно йти додому, де чекала його єдина донька Оля та ще одна дуже цікава робота. Це було його хобі - робота для душі і ніхто про це хобі нічого не знав.

Він одягнув пальто, схопив портфель і вийшов з кабінету. Ключ вже автоматично потрапив у замок, двічі повернувся, вислизнув з замка та впав до кишені. Опинившись біля виходу:

• Спокійної ночі! – кивнув Петро Васильович охоронцеві, віддаючи ключі.
• Добраніч – відгукнувся той та увімкнув сигналізацію.

Петро Васильович був останній, хто полишив робоче місце.

Суцільна темрява огорнула місто, лише ліхтарі виривали у неї видимі шматки такого завжди красивого міста.

Автомобіль, траса і ось уже його будинок де світилося самотньо лише одне вікно. Це була спальня доньки. Вона, напевне, ще робила домашнє завдання.

Петро Васильович поставив машину в гараж та увійшов у будинок.

У будинку було, як завжди чисто, тепло та затишно. З кухні долинав запах смаженої картоплі.

• Доброго вечора, Петре Васильовичу, - привітався Кор, який вийшов з кухні.
• У будинку та по периметру відхилень не виявлено. Прилади та системи працюють в завданому режимі. Оля робить домашню роботу. У неї сьогодні оцінки «відмінно» з трьох предметів. Вечеря готова. Якщо я Вам не потрібен, то чекатиму у робочому кабінеті, - відрапортував Кор.
• Так Кор. Ти читав новини? Що скажеш? – запитав Кора Петро Васильович.
• Читав, - лаконічно відповів Кор.
• Слід готуватися до найгіршого, що ми й робимо. Чорна Рос – держава з божевільним царем, який здатен знищити всіх і все. Ви і самі це знаєте. А тому…Перша капсула вже готова, а друга ще потребує деяких налаштувань. Реактор готовий і працює в нормальному режимі, системи життєзабезпечення працюють злагоджено, сировинний запас створено, - доповів Кор.
• Добре Кор. Що б я без тебе робив?

Петро Васильович вже давно створив собі помічника по господарству, кухаря, охоронця і друга для доньки. Це все андроїд на ім'я Кор.

Оля любила з ним розмовляти, грати у шахи, чи просто блукати у саду та роздивлятися  метеликів або жуків.

• Олю! Ходімо вечеряти! – гукнув доньку Петро Васильович.
• Йду! – пролунала відповідь та у дверях з'явилася тендітна постать доньки у піжамі.
• Ти вже спати?
• Ні. Буду ще читати книжку.
• Тоді сідай, будемо їсти. Сьогодні у нас смажена картопля по фірмовому рецепту Кора.

Вони всілися за стіл і розпочали вечерю.

• Олю, я тобі маю сказати дуже важливі речі, - розпочав Петро Васильович. – Ти читаєш новини і знаєш, що війна з Чорною Рос неминуча. Вона може розпочатися у будь-який день і час.          Ти знаєш над чим я працював вдома останніми роками. Я створив бункер у підвалі та дві капсули для анабіозу. Одна для тебе, а інша для мене. Наш сон забезпечить Кор. Він виконуватиме всі інструкції на час сну. Доню, я хочу, щоб ти на початок ядерного удару спустилася у бункер та лягла у свою капсулу. Все решту зробить Кор. Я йому довіряю. 
• Добре тату. Зроблю, як скажеш. Але як ти? – Олі стало страшно, хоч і вже мала 15 років.
• Я сьогодні дороблю свою капсулу. І спатиму біля тебе – заспокоїв Олю тато.
• Тоді добре. Я йду до себе. Кор! Дякую за вечерю, - гукнула Оля та пішла до своєї кімнати.

Вмостившись у ліжку, дівчинка взяла в руки книжку і почала читати. Вона навіть не змогла прочитати  один абзац. Думки про майбутню загрозу, що наче густий непроглядний туман огортала її душу.

• А як же  школа, друзі, вчителі? – думала дівчинка. – Що буде з ними, якщо станеться найгірше. Що буде зі мною у тій капсулі? Чи зможу я прокинутися?

 Запитань було більше ніж відповідей. Їй було страшно.

Оля відклала книжку і зморена важкими думками, заснула.

Сон виявився не легший за реальність. Страхітливе марення не давало спокою. Металеве ліжко, люди з собачими головами, ящірки велетенських розмірів з лускатим тілом, люди в білому одязі, трон з охоронцями та багато пролитої крові…