Розділ 4

Розділ 4

Ранок Кіри почався не з кави. Він почався рівно о дев'ятій, коли телефон, що лежав на підлозі біля дивану, байдуже сповістив, що традиційні десять тисяч гривень було зараховано на її рахунок. Кіра здригнулася, відкидаючи плед (заснула вчора вже перед світанком на дивані), взяла в руки телефон. Саме так і було. 

Але вона не випила олію минулої ночі. Після тієї істерики, після того, як вона ледь не знищила свою картину, вона просто не змогла. Сиділа тоді й чекала чогось страшного, але так нічого й не сталося.

Отже, він заплатив їй. Своєю прихованою камерою бачив її істерику, її відмову від тої дурної олії, бачив, як вона все-таки вчора встала і пішла на кухню. І вилила залишки олії в раковину. І все одно заплатив. Ох, чорт забирай, це було гірше, ніж покарання. Це означало, що її бунт, сльози, її вагання й муки – все це було частиною його сценарію, вистави, в якій Кіра була лише лялькою. 

Жінка подзвонила на роботу й повідомила, що сьогодні погано почувається, тому не прийде.

А о десятій у її двері подзвонили. На порозі стояв чоловік у бездоганному чорному костюмі, тримаючи в руках чорний конверт. Він нічого не сказав, просто простягнув їй листа і пішов. Кіра навіть не здивувалася, мовчки взяла послання від невідомого адресанта, адже вони обоє знали, що це частина гри, в яку її було втягнуто. Всередині конверту лежало запрошення, схоже на наказ. "Виставка "Ціна". Сьогодні, о 21:00. Галерея "ZEIT". Вхід лише для учасників" — ось що там було написано. 

Про галерею "ZEIT" Кіра знала. Це був найзакритіший і найпафосніший мистецький клуб міста, куди неможливо було потрапити, якщо ти не належав до столичного бомонду.

Отже, це фінал. Кіра посміхнулася сама собі, але ніскілечки не боялася піти до тієї галереї, навіть полегшено зітхнула, адже там її чекатимуть, нарешті, правда і пояснення. Хто цей незнайомець, який мучив її пів місяця? Чому саме вона? Її серце калатало від суміші легкого хвилювання і неймовірної цікавості. Так, вона мусила туди піти, щоб дізнатися правду.

Увечері Кіра стояла перед високими скляними дверима галереї "ZEIT". На ній була проста чорна сукня і нові черевички, які вона купила недавно за "олієві" гроші.  Жінка дуже нервувала, але взяла себе в руки й увійшла до зали, наповненої тихими розмовами, дорогими парфумами і людьми, обличчя яких вона бачила лише на екранах. Це був бомонд, елітні люди, які здавалися їй, звичайній обивательці, небожителями. Саме тут, в просторому залі, вона раптом побачила і одного з найодіозніших і найскандальніших людей столиці. Цей чоловік стояв у центрі зали, оточений своєю незмінною свитою і охоронцями. Це був той самий Грубішевський, мільйонер і відомий колекціонер ти поціновувач живопису й перфомансів, людина, яка могла одним словом знищити кар'єру будь-якого митця. Сірий кардинал від мистецтва, про якого ходили страшні й дивні легенди.

Саме в цю мить світло в залі згасло, залишивши освітленим лише Грубішевського і гігантський екран за його спиною, на якому ще не було жодного зображення.

— Пані та панове! – пролунав його впевнений голос. – Сьогодні я представляю вам свій новий твір. Мій найдосконаліший перформанс. Я називаю його "Ціна"!

Екран спалахнув десятками дрібних віконець, і Кіра ледь не закричала.

Скрізь на невеликих екранах була вона! На екрані, змонтовані з десятків ракурсів, крутилися її три тижні пекла. Ось вона п'є першу ложку і плаче. Ось вона заклеює камеру ноутбука. Ось вона купує фарби. А ось апофеозом по центру вона побачила свою минулу ніч, з отупінням дивилась на те, як вона шукає камери, як плаче на підлозі перед своєю картиною. Усі в залі ахнули, заклацали камери телефонів у руках зацікавлених людей, які були вражені розмахом перфомансу. Чулися тихі смішки, захоплені вигуки, дехто заляскав у долоні.

— Ви дивитеся на народження митця! – вів далі Грубішевський. – Ви бачите ціну натхнення! Чиста майже дистильована емоція, створена мною, подарує вам естетичне задоволення! Ця жінка обрана мною випадково. Я шукав для перфомансу людину талановиту, амбіційну і бідну. Ця жінка мистецтвознавиця, що мріяла колись творити шедеври, але... Так, щоб зробити її художницею, я дав їй гроші. Я дав їй стимул. Я дав їй біль. І вона створила шедевр! Кіро, – він простягнув руку до неї, – підійдіть! Адже ви і є сьогодні мій найголовніший експонат!

Кіра стояла, паралізована здивуванням, соромом і гігантським приниженням. Світловий промінь вихопив її з натовпу, і всі погляди вп'ялися в жінку.

— І як доказ нашої подальшої співпраці, – Грубішевський кивнув асистенту, – я пропоную пані Кірі контракт. Я запрошую її на посаду куратора моєї приватної колекції. Зарплата вам знайома, моя дорога олійна дівчинко, — широко посміхнувся Грубішевський, махнувши рукою асистентові. Підійшов до жінки й змовницьки підморгнув. — Десять тисяч гривень щодня і ось це також щодня! Така ціна!

Асистент виніс на срібній таці вишуканий кришталевий келих для шампанського, але в ньому був не ігристий напій. В ньому хлюпалася густа золотиста олія, яку Кіра зненавиділа на все життя. 

— Ваш контракт, моя музо, слід закріпити не лише підписом, але й ось цим! Ви ж розумієте, навіщо це потрібно. Це ваш жест згоди й лояльності. Пийте! Пийте за своє мистецтво. За шедеври, які ви створите для мене і всього світу. Тут, перед усіма, хто тепер знає вашу справжню ціну.

Грубішевський простягнув їй келих. Це був його тріумфальний рух, який знімали десятки камер та телефонів, в якому не було й краплі сумніву, що вона вип'є цю олію. І він хотів, щоб вона зробила це тут, перед усіма, адже саме так він визначав їй ціну як художниці, точніше, як людині, яку таким чином купив, підкорив для власного задоволення.