Розділ 2

Розділ 2

Кіра майже не спала, а якщо й провалювалася в сон, то лише уривками, наче в якесь важке, каламутне забуття, з якого миттєво виринала, знову повертаючись до реальності. Відчуваючи якийсь сором, вона крутилася на скрипучому дивані. Їй здавалося, що в роті досі стоїть огидний присмак олії, який не змогла перебити ніяка зубна паста. Під ранок вона ненароком кинула погляд на репродукцію "Автопортрету" Мондріана, і їй здалося, що він дивиться з докором і сумно, наче жаліє її. Страшенна гіркота заполонила її серце. Художники, митці, її божества, ті самі ідеали, заради яких вона, здавалося, жила раніше, тепер відійшли вбік, поринули в дивний кошмарний туман безвиході й приниження. Адже вона, людина високого мистецтва, продалася за таку дрібницю, за пляшку "Доброго Дару" і примарну обіцянку грошей.

О сьомій ранку, остаточно здавшись, вона встала з ліжка і попленталася на кухню, де на столі, як мовчазний і потворний доказ її нічного приниження, стояла пляшка олії. Хоча рука мимоволі потягнулася, щоб викинути цей доказ у смітник, Кіра змусила себе зупинитися, вирішивши, що повинна дивитися на цю пляшку як на доказ своєї слабкості й поразки перед самою собою. Вона ненавиділа себе зараз. Гроші й побут перетворили її на невідомо кого. А вона ж мріяла колись бути справжньою художницею!

Зварена нею кава, хоч і була міцною та гіркою, як зазвичай, сьогодні здавалася абсолютно іншою, адже чи то через фантомний присмак жахливої олії, що ніяк не зникав, чи то через нервове напруження, кава нагадувала жінці просто брудну гарячу воду.

Поки годинник на стіні невблаганно відцокував хвилини, наближаючи восьму тридцять, а потім і восьму сорок п'ять, Кіра сиділа за столом, поклавши поруч свій старенький смартфон. Ненавиділа себе, картала, але... чекала. Чорт забирай, вона що, дарма глитала ту олію?

Жінка раз у раз оновлювала додаток банку, але жодних змін не відбувалося: її мізерний баланс, що вперто показував нуль, і звичний борг по кредитці світилися на екрані, як завжди.

"Так я і знала, – прошепотіла вона, відчуваючи, як злість починає закипати в ній. – Якийсь збочений розіграш. Принизливий, жорстокий жарт".

Хто б це міг бути? Навряд чи Соломія, адже вона б не додумалася до такого, її жарти завжди були вишуканішими. Можливо, хтось із галереї, хтось, хто давно заздрив їй? Хоча, чому тут заздрити? Тому, що вона самотня і амбіційна жінка, екзальтована й не схожа на інших людей, які ставляться до життя простіше? Які не живуть мистецтвом і не розуміють його? 

О восьмій п'ятдесят вісім вона втупилася в екран телефону і вже не відривала від нього погляду, а о восьмій п'ятдесят дев'ять її серце гупнуло і, здавалося, провалилося кудись у шлунок.

Рівно о девятій телефон коротко дзенькнув, сповіщаючи про нове повідомлення, від чого Кіра мимоволі затремтіла, але це виявилося не довгоочікуване сповіщення з банку, а всього лише банальна есемеска від мобільного оператора про те, що час поповнити кредитний рахунок.

Жінка гірко посміхнулася, відчуваючи, як по щоці потекла непрохана сльоза, в якій змішалися і злість, і дивне полегшення, адже вона виявилася просто ідіоткою. Наївною, жадібною ідіоткою.
І саме в ту секунду, коли вона, вже зневірившись, збиралася видалити додаток банку, аби більше ніколи не спокушатися, телефон дзенькнув знову, але цього разу це було саме те сповіщення, на яке вона чекала.

"Зарахування коштів. Сума: 10 000.00 UAH".

Кіра завмерла, дивлячись на цифри, які її мозок категорично відмовлявся сприймати, оскільки це не могло бути правдою. Вона закрила додаток, потім миттєво відкрила його знову.

Десять тисяч гривень були там, на її рахунку, який ще хвилину тому був абсолютно порожнім! Тепер на ньому лежала сума, що значно перевищувала її місячну зарплату. Затиснувши рота рукою, щоб не закричати чи істерично не зарепетувати, Кіра відчула, що з неї рветься істеричний сміх. Так, це був не сміх радості, а якийсь нервовий смішок, що душив її зсередини...

Все це виявилося правдою: і пляшка олії, що стояла на столі, і той дивний лист, і, головне, ці гроші. Перша ж її думка була про те, що треба негайно заплатити за кредит. Потім вона подумала, що нарешті зможе купити фарби, про які мріяла але кілька років.

І лише третя, остання думка змусила її здригнутися: "Господи, мені доведеться зробити це знову. Сьогодні ввечері. Переступити через себе і випити ту олію!".

Вона підвелася, відчуваючи, як світ навколо неї сприймається вже зовсім по-іншому, і, підійшовши до дзеркала у ванній, поглянула на себе, змарнілу Кіру з темними колами під очима, але щось у її погляді невловимо змінилося. Коли вона йшла на роботу, її черевики так само льопали по калюжах, проте це вже чомусь не дратувало, і навіть холодний пронизливий вітер не дратував жінку. Зайшовши до галереї, вона вдихнула звичний запах пилу і старого паркету, де її бліді й заклопотані колеги, як завжди, обговорювали якусь виставку. Мовчки пройшовши до свого столу, Кіра відчула себе абсолютно іншою: хоча вона фізично була серед них, проте вона вже не була однією з них, адже відтепер вона стала людиною, яка мала таємницю. Людиною, що коштувала десять тисяч гривень на день! Гроші тішили й надавали впевненості, але ціна... Ціна її як людини склалася остаточно зранку о дев'ятій. Вона, Кіра, коштувала також одну ложку олії в день. І це було огидно усвідомлювати волелюбній та освіченій художниці. 

Відкрита нею робоча пошта показала якісь неважливі листи, не потрібні для неї сьогоднішньої запити, тобто суцільні дрібниці. Тому вона відкрила браузер і, замість того, щоб займатися робочими файлами, почала шукати зовсім інше – інтернет-магазин для художників. Її погляд ковзав по сторінках, де пропонували величезні полотна на бельгійському льоні, набори олійних фарб, що продавалися цілими коробками, а не поштучно, і найдорожчі пензлі з колонка, про які вона раніше боялася навіть думати.