Спокусити дикуна

Зрештою, розмірковував я, повертаючись в затінок, Дінона – гетера, зваблювати чоловіків – її робота. Та й Ольвія для неї не просто поліс на березі Понту Евксинського. Тож чому б і ні? Влаштувавшись на колоді, я обіперся об стіну будинку. Вербова кора геть вивітрила залишки сну. Сонце вже почало визирати з-за стріхи, і його промінці ось-ось мали торкнутись пальців на моїх ногах. Коли смуга, що відділяла тінь від світла, дістанеться колін - піднімуся та сходжу за свинцевою пластиною. Треба писати. Я вже не сумнівався, хто стане черговим героєм моїх нарисів.

Я заплющив очі, уявляючи, наче вона вже стоїть переді мною. Поступово образ почав оживати. Очі набули блиску, волосся ледь колихнулося, груди піднялися – дихає; губи ледь ворухнулись – зараз щось скаже або ж усміхнеться…

— Полімію, — здається, я все ж заснув, — ти спиш?

З-за будинку виглядала скіф’янка. В сонячному осяянні я не одразу її впізнав. Вовняна сукня, червоний тканий пояс, намисто, на грудях хвилюється перекинута через плече коса.

— Дано? Ти?

Вона засміялась. Тихо, радісно.

— А я тебе шукала. Знайшла ось.

Вона сіла поруч, перебираючи кінчик коси.

— Кажуть, ти складаєш історії, які потім люди розповідають?

— Ну, загалом так. Я пишу, інші читають.

— Пи-шу, — зачаровано повторила вона і додала: — чи-ту-ть?.

— Чи-та-ють, — поправив я, засміявшись.

Вона була зовсім юною — ми з нею, мабуть, однолітки. Дивно, чому раніше вона здавалася мені старшою?

— Ось, дивись, — я підібрав гілочку і вивів кілька літер в степовому пилу: — Д-А-Н-А. Дана. Це ти!

— Дана. Я. Оце я? — вона поклала свою долонь поверх моєї, повела нею, обводячи своє ім’я колом. — А ти? Пиши!

Я написав, примовляючи: «По-лі-мій».

— Полімій. Дана, — вона тихо прочитала й підвела погляд.

Сонце засліпило мене, прозирнувши між її шиєю та волоссям. Переді мною раптом виникла статуя Праксителя – оголена Афродита Кнідська. Я заплющив очі, аби позбутись марева, а коли розплющив – обличчя Дани було майже в притул. Її вуста тремтіли в очікуванні. Я й досі не розумію чи торкнулись наші губи, бо в мить, коли це сталося (чи не сталося?), Дана скрикнула, різко відсахнувшись. За її спиною стояла Ірина, намотуючи довгу косу дівчини собі на долоню.

— Ах, ти Горгоно! — шипіла Ірина зриваючись на хрип. — Змія-шептуха, щурихо немита, суко ненажерлива…

Невідомо, скільки б ще епітетів вигадала розлючена донька вельмишановного ольвійського аптекаря, якби я не втрутився:

— Ірино!

— А ти помовч! – не дала мені продовжити, натомість потягнула скіф’янку, що скімлила від болю подалі від мене.

Біля кута будинку різким рухом відпустила косу, від чого Дана, заточившись, відскочила за стіну. Ірина, знайшовши камінець, жбурнула:

— Побачу поруч ще раз — жодної волосини не залишу! Жабо!

Я все ще сидів, не розуміючи, як діяти в такій ситуації. Ірина йшла до мене з кожним кроком втрачаючи войовничих запал. Підійшовши, безсило опустилась на колоду.

— Суче плем’я. Одна, наче Сапфо з Лесбосу, з моєю подругою бавиться, інша з моїм хлопцем цілується! Ненавиджу.

— Та ми не цілувались, — почав я виправдовуватися, —  усе не так, як здається…

Вона підхопилася і швидко пішла геть, мало не збивши з ніг Анафора, який саме вийшов з-за будинку.

— Ось де ти. А що з нею? — кивнув услід Ірини, та не чекаючи відповіді, знову запитав: — Дінони немає? Полімію, чуєш?

— А? — я отямився, почувши своє ім’я, — та вона не так зрозуміла… — почав я, але спохватився, що Анафора друге питання цікавить значно більше, і з полегшенням пояснив: — Дінона ще купається. З Даною.

«Як та Сапфо з Лесбосу з моєю подругою бавиться» — пролунало в мене глові.

— Щойно прийде, скажи, нехай заходить. Я чекаю її. Чуєш?

Дінона, розпашіла та зморена, повернулась, коли сонце сховало свій окраєць за верхівками сосен. Дізнавшись, що на неї чекає Анафор, невизначено знизала плечима й пішла в дім. Я рушив був слідом, але Анафор зупинив мене:

— Полімію, зачекай ззовні.

Розмова делікатна, розумію. Але як описати історію визволення Ольвії, якщо не чути, що саме скаже Анафор Діноні, аби та пожертвувала собою заради спасіння полісу? В розпачі знову сів на колоду й різко розтер ступнею наші з Даною імена. Залишилася лиш лінія кола, що їх обрамляла.

Згадав! У протилежній стіні є отвір, біля якого зможу почути все. Принаймні мушу спробувати. Прожогом оббіг будинок і, притиснувшись біля вікна, прислухався.

— Я все розумію, — говорила Дінона. Голос спокійний, майже діловий. — Не переймайся. Треба – то треба. Усе зроблю як слід. Теж мені завдання - заарканити жеребця. От тільки, одяг…

— Що «одяг»? — не зрозумів її Анафор.

— «Що одяг?» — передражнила вона його. — В цій справі одяг – то як обладунки в бою. Отже, я за обладунками і буду чекати на вас біля будинку Савлія. Не баріться і підемо на штурм, тобто на вечерю.